Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Авжеж, і в педінституті працює тренер з боксу Нагорняк, ветеран спорту, — додав я.

— З ним обов'язково поговоріть, — зазначив майор. — А коли з їхньою допомогою не знайдемо грабіжника, організуємо перевірку дач. Звичайно, клопітно й довго, але метод випробуваний, — майор забарабанив пальцями по столі й продовжив: — Мене турбує доля Руслана. Дуже турбує, Арсене Федоровичу. Яка ваша версія?

— Нема її, — признався з гіркотою.

— Нема… — повторив Скорич. — Значить, до Шулешко він не заходив?

— Вона заперечує.

— Ясно. Руслан був схвильований, а Радутний нічого не помітив… Забув кепочку… А що являє собою Шулешко?

— Симпатична молода жінка, бездітна. Каже, чоловік загинув. Не допитувався, за яких обставин.

— Пришлю до вас Загату, розпитаєте про неї, — сказав майор. — Яке враження від Радутного?

— Переживає. Користується повагою і любов'ю своїх вихованців. Серйозний чоловік і добрий фахівець: призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і Союзу. А це — міжнародні змагання, поїздки за кордон, — повторив те, що мені казав Микичур.

— Так, перспектива у нього чудова, — сумно сказав Скорич. — А зникнення Руслана негативно не позначиться на ній?

— Ні, — я стенув плечима. — Він же ні в чому не винен. Невже Руслан загинув? — із сумнівом запитав.

— Можливо, — ухильно відповів майор, уникаючи мого погляду.

— А його дзвінок, про який ви?..

— Не ловіть мене на слові. Я ж не дзвонив, і я не мати його, — стримано сказав Скорич. Як ви — впораєтеся з двома справами?

— Якщо я їх почав, то я й закінчу, — ображено відповів.

— Дарма, Арсене Федоровичу, — присоромив мене. — Я вірю, закінчите. Але розшук школяра ускладнюється. — Майор замовк, замислився, а потім запитав — На водній станції нічого не сталося за цей час? Якась подія, чутки…

— Нічого. Тренуються. Проте… недавно хтось вкрав якір.

— Коли?

— Микичур помітив пропажу восьмого. Якір із швертбота, на якому плавали Радутний з Русланом.

— Якір… якір… — повторив Скорич. — Які у вас плани на майбутнє?

— Глибше поцікавитись сім'єю Табурчаків, Шулешко і базарувальницею, поговорити з начальником Табурчака.

— Гаразд, — майор знову опустив повіки й ніби задрімав.

Щось непокоїло Скорича, і через те він ніяк не міг зосередити увагу на моїх повідомленнях, питав невлад, без послідовності. Мені передалася його тривога. Можливо, відбудуться якісь події? Звідки їх чекати? Хто мені приготував сюрприз! Хрипливий чи Руслан? Напевне, обоє, бо досі розслідування текло спокійно, без втручання підозрюваних, що рідко траплялося. А може, їх нема, підозрюваних, чи з ними я не зіткнувся під час пошуку, не налякав, і вони, причаївшись, чекали, що все минеться.

Але які підозрювані? Хрипливого те не стосувалося. З ним все зрозуміло. От із Русланом… Зловив себе на думці, що теж вважаю його загиблим. Невже через майора? Але висловився він якось… непевно, не переконливо. Втім, на яких фактах грунтувалося його переконання? Цього я не знав.

Майор встав із стільця.

— З'явиться Загата — пришлю до вас, — сказав і залишив кабінет.

Той дзвінок і мовчання… Вони ще дужче заплутували розшук. Спробуй побудувати струнку версію! Почав міряти кроками кабінет, зупинився біля вікна й дивився на будинок навпроти, щоб хоч трохи відволіктися. Он жінка вибирала пожухлі листочки й поливала квіти, що по напнутих дротинах обснували весь балкон. Крізь листя помітив, що вона одягнута лише в червоний купальний костюм. Відступив від вікна, а то подумає — підглядаю.

У двері постукали.

— Заходьте!

Зайшов дільничний інспектор Загата.

— Сідайте, лейтенанте..

— Дозвольте води?..

Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.

— Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.

— Шулешко… — Загата потер лоб долонею. — Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?

— Еге.

— Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, — випалив інспектор одним духом.

— З кимось зустрічається?

— Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.

— Значить, живе тихо, скромно?

— Хто зна… Трапляється, тиха вода — греблю рве. — Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?

— Коло її знайомих.

— Дізнаюсь.

Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.

Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку — я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.

— Ви чого псуєте державне майно? — жартома сказав йому. — Двері не залізні. Якщо кожний…

— Я… я… до Загайгори, — засапано вимовив він.

— Я Загайгора.

Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.

— Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!..

Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.

— Ваше прізвище?

Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений,