Читати книгу - "Небезпечний утікач"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після афганців, персів, махратів прийшли британці. Місто притихло. Британці були скупі на слона й щедрі на смертні вироки.
Місто похмурніло. Затих гамір вуличних процесій, спорожніли крамнички на базарах. І Шеханабад, і Індрапутра стали історією. Велике місто терпіло британського полісмена біля стін мечеті і британського резидента біля стін палацу.
І все ж таки місто було величне. Воно таїло в собі силу.
Довго стояв Інсур на пагорку й дивився. Бійниці, башти, кам'яні заслони від бастіону до бастіону, парапети, прямовисні схили, рови…
Місто було велике й красиве. Башти його воріт дивилися на всі сторони світу. Гармати погрожували з кам'яних прорізів башт. У льохах Арсеналу, під подвійним кам'яним склепінням, зберігалися найбільші в Індії запаси пороху.
Інсур дивився на місто.
Він добре знав усі його завулки: два роки його полк — Бенгальський артилерійський — стояв тут у казармах, біля міської стіни.
Опівдні, коли панували спека і тиша, місто було мовчазне, як у глупу ніч. Мінарети Великої Мечеті потопали в прозорій від спеки блакиті; канали, викладені червоним вапняком, сонно несли воду; в цей час не крутилися жорна млинів; жодної душі не було видно на плавучому мості…
Позавчора, у таку саму лагідну годину, опівдні, полісмен біля Великої Мечеті віддер від мармурової стіни білу листівку, написану на цупкому індійському папері, який нагадував полотняну тканину.
«Індуси й мусульмани, повстаньте! — закликала листівка. — Повстаньте всі як один, виганяйте чужоземців із своєї країни. Вони топчуть закони справедливості, вони пограбували нашу Батьківщину. Піднімайтеся, молоді й старі, вчені і невчені, селяни й мешканці міст!..
Воїни, підпережіться поясом хоробрості, прикрасьте себе зброєю, виходьте на бій! Настала слушна година! Тепер або ніколи!..
Піднімайся, Індіє, на священну війну!.. Неси барабани й труби, знамена, громи й пісні!.. Ти переможеш, бо навіть зірки битимуться проти твого ворога».
Третій день солдатські приміщення біля північної стіни гудуть, як розтривожений вулик.
— Повстань, о Індіє, повстань!.. Умри за Батьківщину, за віру батьків! Сварадж![11] Бий своїх ворогів, добувай собі свободу і, вмираючи, бий вірно — на смерть!
Інсур дивився на міські стіни, на притихле місто. Надійні форти, бастіони, будинки в бійницях, кожний будинок як фортеця… Вісімдесят тисяч індусів у місті і стільки ж мусульман. Неприступні стіни, кам'яні мури, гармати, незліченні запаси бомб і ядер, вправні бомбардири, стрільці, сапери, найбільші порохові склади в Індії — і жодного британського солдата!..
Сонце пекло. Місто дрімало, як у гарячій колисці, в рівнині на другому березі.
Гарматний постріл пролунав у форті. Далеко по воді пішла луна: гармата форту Селімгур з острівка на річці повідомила місту, що вже південь. Інсур здригнувся, наче опам'ятавшись.
Форт Селімгур й гармати під самісінькими стінами палацу… У Селімгурі знають, Аллігур попереджений, у Міруті готові… Чотири полки своїх у Міруті, з них один кінний. Тубільний кавалерійський, кінні совари, надія повстанців. Од Мірута до Делі — кавалерії скакати усього півдня.
Інсур оглянувся і збіг з пагорба.
Річка була швидка й глибока. Інсур легко скочив з берега на міст і двічі натиснув ногою на хиткі дошки, наче випробовуючи міцність мосту. Він думав: чи пройде по мосту кіннота?
Розділ десятий
Почалося
Наказ прийшов уночі, з гінцем із Агри. Полковникові постукали з тераси. Гонець подав наказ у вікно і поскакав назад.
«Тубільні полки збунтувалися в Міруті і рушили на Делі. Наказую: негайно виступити напереріз і перешкодити переправі через річку Хіндун».
— Одна тубільна рота лишається в лініях, дві у форті! — розпорядився Гарріс. — Решту зібрати на плацу, у бойовій готовності. Через годину виступаємо.
— Слухаю, полковнику-саїбе!
На обличчі Лалл-Сінга, тубільного капрала, засяяла усмішка. Полковник не став розгадувати, чим вона викликана. Важко дихаючи, він засовував до кожної кишені по пістолету.
До веранди підвели осідланого полковницького коня — Робінзона. Гарріс поспішив до освітленого димними смолоскипами поля.
«Усього двісті п'ятдесят британських солдатів у форті, — з досадою думав полковник. — Не менше сотні треба залишити на місці, решту — з собою. А індійців — шістсот чоловік!»
Він наздогнав у платановій алеї лейтенанта Франка.
Лейтенант сидів у сідлі по-молодецькому, як завжди, тільки занадто нервово сіпав плечем, натягуючи поводи. Гарріс зрозумів: Франк думає про те ж саме.
Гарріс не повірив очам: усі шістсот сипаїв уже зібралися на полі. У людей були збуджені обличчя; однак вишикувались вони в зразковому порядку.
— Сипаї! — звернувся до солдатів полковник. — Ваші товариші в Міруті зрадили присязі. Забувши про честь і совість, вони збунтувалися проти нашої королеви… Ваш обов'язок— провчити мерзотників!..
Полковник зробив паузу.
Солдати мовчали.
— Я надіюся на вас, мої вірні сипаї! Ви знаєте добре, що ми, саїби, сильні. Ви знаєте, що ми можемо, коли буде потрібно, заставити шибеницями увесь шлях від Мірута до Агри. Хто з вас хоче висіти на стовпі непохованим, лякати птахів і приваблювати злих духів? Я переконаний: ви розправитеся з бунтівниками, як вони на те заслужили!.. Солдати мовчали.
Полковник повернув коня. Він подав команду: «Крр-о-о-ком ру-уш!» — і завмер, прислухаючись.
Пролунав чіткий, рівний тупіт: сипаї рушили.
Полковник полегшено зітхнув.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпечний утікач», після закриття браузера.