Читати книгу - "Кінець Великого Юліуса"

У великому, залитому сонцем кабінеті без завіс Смирнова зустрів професор Пономарьов.

Кабінет Пономарьова не нагадував звичайних ділових кабінетів. Там майже не було меблів — тільки письмовий стіл і кілька твердих стільців. Стіни, підлога, металеві шторки, згорнуті в рулон під вікнами — усе було покрито товстим шаром білого матового лаку, і в кімнаті стояв різкий запах якихось невідомих Смирнову антисептичних речовин.

— Правила наші знаєте: курити не можна, нічим не угощаємо! — засміявся Пономарьов. — Погані господарі. А найкраще, ходімо в сад!

— Та ні, якщо дозволите, тут поговоримо! — наполіг Смирнов. — У вас на території хоч і перевірені люди, а все ж побережемося!

Пономарьов швидко долонею провів по чисто вибритій голові, боком сів на стілець, підібгавши під себе праву ногу, і почав зосереджено крутити в пальцях олівець. Очі його за товстими стеклами окулярів поблискували недоброзичливо і скептично. І одразу ж в душі у Смирнова ворухнулося те слабке почуття роздратування, яке завжди викликав у нього Пономарьов.

— Усе мудруєте! — незадоволено промовив Пономарьов, не підводячи голови. — Хороший ви чоловік, Герасиме Миколайовичу, а простих речей не розумієте. Навіщо я вам потрібен? Поговорили б з Ніною Федорівною! Наукової ерудиції у неї на вас вистачить, а я б ділом займався. Вам шофер наш не сподобався, чи в анкеті у когось параграф не так прокреслений… А мені сюди тільки через захисні камери йти сорок п'ять хвилин! І назад знову сорок п'ять хвилин! От уже й півтори години. Та з вами годин дві, а то й більше треба розмовляти з приводу параграфів… А там, дивись, іще хтось приїхав, а там і ніч настала…

— Я, Олександре Петровичу, як ви мали змогу помітити, завжди зустрічаюсь з вами в серйозних справах! — ображено зауважив Смирнов, відчуваючи те нестерпне бажання закурити, яке завжди приходить там, де курити не можна.

— А до мене всі у справах їздять! — бурчав Пономарьов, розглядаючи носок своєї елегантної світлої шкіряної сандалі. — Працювати ніколи. Я ось проситиму уряд, щоб мене запечатали до бісового батька в лабораторії, тоді, може, зітхну.

— Олександре Петровичу, я теж не таз із варенням залишив, щоб приїхати до вас! — сердито перервав бурчання Смирнов. — Давайте, якщо вже ми обидва одірвались від діла, не витрачати часу на суперечки. Я до вас ось у якому питанні прибув. Чи не сходить у вас із стапелів якась нова дуже важлива робота?

— А що? — насторожився Пономарьов. — Навіщо це вам?

— Олександре Петровичу, я, як ви знаєте, не журналіст, статей не пишу! — стримуючи роздратування, сказав Смирнов. — Закон про охорону державної таємниці теж знаю. То чи розв'язана у вас за останні місяці якась дуже важлива проблема?

— А що, у тебе є сигнали? — стривожився Пономарьов. Він завовтузився на стільці, окуляри його заблищали, кидаючи на стіни гострі бліки.

— Олександре Петровичу, слово честі, ви розмовляєте, неначе жінка! Я запитання, ви — двоє замість відповіді! Так не можна! У нас же була з вами домовленість у високих органах з приводу розумної відвертості, коли це треба! Я ж у вашу кухню не полізу. Мене зовсім інша сторона цікавить.

— Ну, припустімо, припустімо…

— Що припустімо? — втрачаючи терпіння, майже різко запитав Смирнов.

— Розв'язали ми дещо. Авжеж… І недавно, як ви кажете. Так. Розв'язали!

— Справді важлива проблема? Олександре Петровичу, дуже прошу серйозно відповісти. Може вона активно цікавити ворога?

— Ого! — Пономарьов схопився з стільця і, по-хлопчачому розминаючись, почав ходити по кабінеті. — Ще й як! Бактеріологічної війни більше немає! В принципі це розв'язано, тепер розробляємо техніку. Мовчати, звичайно, про це треба якнайдовше, хай витрачаються на виховання своїх бліх і павуків… Слухайте, а все-таки чому ви до мене сьогодні приїхали? Поясніть-бо! Це теж як розумна відвертість.

— От, розумієте, Олександре Петровичу, не сердьтеся, — запнувся Смирнов, — але саме в даному разі відвертість була б нерозумною.

— Ясно… — Бліки окулярів майже відчутно ковзнули по обличчю Смирнова. Крізь товсті опуклі стекла Смирнов зовсім близько побачив маленькі злі очі. — Не довіряєте?

— Ми собі не завжди довіряємо, товаришу професор! — спокійно сказав Смирнов. — Олександре Петровичу, почекайте, не гарячіться. Ось я вас запитаю: коли ви на якомусь бульйоні дослід з бактеріями ставите, ви всунете в пробірку свій власний, рідний, добре знайомий палець? Неправда! Ви в лабораторію через відсіки сорок п'ять хвилин ідете, в кожному відсіку одяг змінюєте і розчинами обливаєтесь, а в останній відсік, де стіл і прилади, ви навіть не зайдете, ви тільки руки в захисних рукавах і рукавичках простигнете і так працюватимете! Ви бережете свою працю! От і я бережу!

— Та ну вас! — роздратовано відмахнувся Пономарьов. — Думаєте, мені страшно цікаво? Чесно кажучи, я не дуже-то вірю в усі ці шпигунські махінації. Звичайно, іноді буває, але більше метушні і перебільшень! — повчально говорив Пономарьов. — Заважає це, шарпає, Герасиме Миколайовичу. Невже це не зрозуміло? Ну як, усе на сьогодні?

— Ні, — сказав Смирнов після короткого роздуму. — Ще не все, Олександре Петровичу.

Він вийняв з кишені аркуш паперу, акуратно розгорнув його і з гіркотою зітхнув.

— Кілька разів, збираючись до вас, брав я з собою цей папірець, — повільно знехотя почав Смирнов. — Усе думав, показати чи утриматись? До цього часу утримувався. А зараз, думаю, треба показати. Вам корисно буде ознайомитися з ним. Слухайте, я вам прочитаю вголос.

— Що там таке ще? — неуважно спитав Пономарьов і скосив очі на ручний годинник.

— А от слухайте! Це копія вашої характеристики, яка зберігається в сейфі одного розвідувального бюро за кордоном.

— Як, як, як? — скочив Пономарьов і потягнувся до аркуша.

— Ви слухайте, слухайте! — спокійно зупинив його Смирнов. — «Професор Пономарьов Олександр Петрович… Рік народження 1915…» Ну, тут ідуть дані про навчання і службу, досить точні. Я їх випускаю і переходжу до характеристики. «Батьки: батько — робітник, згодом інженер, мати — вчителька. Одружений і розведений. Жінками цікавиться рідко, але дуже емоціональний у цьому питанні, коли починає цікавитись. Чутливий до