Читати книгу - "Женя і Синько"

Женя підбила подушки, посадила чоловічка у своє ліжко (він справді скидався на карлика, що його колись подарував їй батько), обтулила його ковдрою й сказала:

— А тепер давай по-серйозному: хто ти такий і звідки? Тільки не вигадуй. Я не маленька, вже в п’ятому класі, так що казочкам не повірю.

Чоловічок зітхнув, сумно подивився на Женю і прошепелявив:

— Анхіна... Нарив у хорлі... Прошу, ради бога, найти в підвалі пехеричок... чхай треба... зхвари... полоскати горло, бо вмхру.

Він прохрипів це печально й звісив набік голову. Тут і без лікаря було ясно, що він таки хворий. Женя помацала груди, спинку, живіт — тіло у звірятка пашіло, шерсть злипалась від поту, а руки (чи лапки) кволо й безсило лежали на подушці. Женя стривожилась, обкутала його ще й кофтою. А мале знов заухкало, закашляло, тіло у нього затрусилося, на очах виступили сльози. Женя згадала про печерички, швидко схопилась:

— Лежи. Накрийся. Я збігаю у підвал.

Осінь. Шоста година вечора, а вже на вулиці сутінки, холодно, гави летять на ночівлю за місто. Кошлаті тривожні хмари у небі. Женя озирнулась — у дворі глухо, нікого нема; вона шмигнула вниз по сходах. І вдень і ввечері тут стояла однакова темрява, густа й непорушна. Але зараз було страшніше спускатися, може, тому, що позаду не світилася сонячна пляма на виході. Та все ж дівчинка полізла в тунель, кажучи собі: «Подумаєш, не боюсь, я вже ходила тут!» — але ноги чомусь ступали невпевнено, як ватяні...

Грюк! — це ящики. Не лякайся! Просто зачепила ногою. Саме тут валяються залишки картоплі і яблук. Тхне сирістю, пліснявою, гниличками. Женя пошастала внизу і нашкребла зі стіни плісняви, грибків. (Згадала: a й справді, це ліки — пеніцилін же роблять із чого? Із грибків!)

Вперше раділа вона, що батько чи мати раніше не повернулися з роботи. Вдягла фартух, для солідності пошкребла за вухом і заходилась порядкувати на кухні: закип’ятила воду, заварила чай із грибків, подумала і всипала туди ложку солі. Ще подумала і всипала ложку соди — мама так завжди робить коли треба полоскати горло. Правда, скільки й що саме кладе мати для полоскання — не знала, але маслом каші не зіпсуєш, це теж мамин рецепт!

На вікні остудила чашку, попробувала чай на язик і скривилась: м-м-м! отрута! Гірке, солоне — аж у ніс шпигає. На колір густо-зелене, з чорнотою на дні. Може, долити меду? Влила туди й меду, але вже не рискнула ще раз куштувати. Як у ресторані, на блюдечці, з рушником через плече внесла чай у кімнату.

Малий дрімав у подушках, звісивши голову, і хрипко, натужно дихав — з булькотінням, зі свистом у горлі.

— Пий, — лагідно, як і треба звертатись до хворого, сказала Женя й подала йому чай на блюдечку.

Він потягся до навару, заплющив очі, понюхав і стиха промурмотів: «мнру-у...» Видно, зілля йому сподобалось. Він кумедно, по-котячому захлептав із блюдечка. Пив швидко-швидко, тільки мелькав його довгий червоний язичок.

Вилизав блюдечко, розморено заплющив очі й знову задрімав, схилившись на подушку. Дівчинка всміхнулася: «Чортик! Спить! Дрібненький кумедний чоловічок, не більший від кошеняти».

— Видужуй, — сказала Женя, поправила подушку і тут спохватилась: ох, треба ж бігти в молочний магазин, бо скоро зачинять!

Гроші, бідончик у руки — і наче вітром понесло її на вулицю. Повернулась із пляшкою кефіру, з бідончиком розливного молока, з пакетом масла. Поставила все в холодильник, а сама навшпиньках пішла у свою кімнату.

Сутінки густішали. За вікном у високих коробках будинків на Полтавській спалахнули жовто-синьо-оранжеві вогні; вулиця гримкотіла. Через підлогу було чути, як на першому поверсі награє джазова музика (мабуть, пенсіонер Жупленко розпочав свою вечірню зарядку під магнітофон). У кімнаті снували сизі волокнисті пасма — то закрадалась темрява, укладаючись на ніч у кутках. Женя прислухалась: чоловічок тихо й спокійно похропував, вже не чмихав і не кашляв. «Невже грибки йому справді допомогли? Цікаво! Спить, наче скупаний». Але тільки Женя скрипнула стільцем, як чоловічок прокинувся, полупав гострими зеленкуватими очима і вже ясніше, з м’яким хрипінням пробурмотів:

— Прорхвало.

— Що прорвало?

— Нарихв. Тепер лехше дихать.

Женя здивувалася: таке маленьке, а говорить шепеляво, як старий дідок, у якого немає зубів. Очевидно, він шепелявить завжди, не тільки зараз, коли хворий. І знову подумала, звідки міг узятись оцей ліліпутик? Може, туристи завезли з Америки або з Бразілії? Але ж він говорить по-нашому... І Женя почала хитро випитувати:

— Ти не боявсь у підвалі? Там стра-а-шно, темно.

— Ні, — одказав чоловічок. — Я люблю, коли темно. Вночі веселіше.

— А чого ти туди заліз? Внизу холодно. Бач — простудився.

«Чхортик» зморщив гостру волохатеньку мордочку, видно, йому неприємно було згадувати, як і чого він захворів.

— Не зараз. Колись розкажу. Добре?

— Добре. А все ж: звідки ти втік? Із цирку?

Чоловічок пирхнув собі в долоню й захихикав. Потім закряхтів, як дідок, поліз із-під ковдри до Жені, притулився, потерся, як це робить кожна тваринка, коли хоче, щоб її прилащили, погладили.

Женя взяла його на руки. Він зручніше всівся, підібгав під себе ноги й відкашлявся.

— Так що? Сказати, хто я такий? — І знов захихикав, лукаво потираючи долоньки. — Скажу, тільки не повіриш.

— А може, й повірю.

— Ну, тоді по секрету. Тільки дивись: нікому-нікому. Чуєш?

— Нікому не скажу! Чесне піонерське!

Він поманив пальцем, примружився, — мовляв, нагнись ближче, вухо підстав. І коли Женя пригнулася, таємничо прошепелявив:

— Я хатній хортик. Чула?

— Хто-хто?