Читати книгу - "Панас Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За манерою письма «Лихі люди» – твір яскраво реалістичний. Недаром іще в 1877 p., невдовзі після виходу повісті у світ, Михайло Павлик писав на сторінках львівського часопису «Друг», що психологічний аналіз автора «Лихих людей» нагадує прийоми анатома, котрий прагне з'ясувати причини та наслідки певної недуги. На його думку, цю повість по праву можна поставити «обіч найліпших європейських творів новішої реальної школи». Утім мирнівське письмо в цій повісті раз по раз набуває рис, які типологічно близькі до імпресіонізму. Сергій Єфремов прямо стверджував: «Імпресіоністична манера, що дуже й дуже опередила свій час і дивом дивним відродилася аж десятки років опісля («Конь бледный» Ропшина) – як не можна краще пасує до цього твору молодого письменника». Звісно, «Лихі люди» та написана 1909 р. в стилістиці раннього імпресіонізму повість знаменитого есерівського бойовика, харків'янина Бориса Савинкова (літературний псевдонім: В. Ропшин) посутньо відрізняються і за манерою оповіді («Конь бледный» – це щоденник професійного терориста Жоржа), і за характерами персонажів (савинковські Жорж, Ерна, Ваня, Генріх, Федір – різні типи людей, що стали на шлях терору), але підстави для порівняння цих творів, поза сумнівом, є. Так само мав рацію і Євген Кирилюк, коли писав про «Лихих людей»: «…Вся система образів і в пейзажі, і в видіннях дуже наближає повість до імпресіоністичних творів». Як приклад, він наводив напрочуд схожі між собою за стилістикою сцени відвідин матерями своїх синів у в'язниці, змальовані в повісті «Лихі люди» та в новелі Степана Васильченка «Мати». «Протоім-пресіонізм» Мирного особливо помітний у пейзажних замальовках. Взяти для прикладу теплий, сказати б, інтимний, пейзаж на початку твору, де письменник вдається до порівнянь еротичного штибу: «Земля, як хороша молода дівчина, сором'язливо спускала з свого тіла димчату сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом, цілувало тисячами своїх гарячих іскорок, гріло-пестило теплом свого проміння…» Оця розкішна, напоєна сонцем і свіжістю картина вранішнього пробудження природи разюче контрастує з поданим тут-таки описом тюрми: «Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові. Небілена з початку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби, вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр… Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко… І справді, там не жили люди – там мучилися та скніли тисячі злодіїв, душогубів, там кам'янів, омліваючи серцем, жаль, тисячами замирали почуття, тисячі розумів німіли, мішалися… Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці…» Характерний для стилю письменника контраст перетворює цю поділену навпіл замальовку на образи світу й антисвіту, між якими пролягає чітка межа-провалля. Складником антисвіту постає тут навіть місяць: «…Місяць – блідий, похмурий; мов старий лисий злодюга, він тупцювавсь на одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне обличчя…» Образ місяця-«місяченька», такий піднесений у нашій уснопоетичній та романтичній традиції, у Мирного депоетизовано й протиставлено сонцю (те саме в «Казці про Правду та Кривду», де письменник розгортає сюжет про місяця-перекроя). Щось схоже побачимо перегодом у поезії Павла Тичини («Тюпцем круг неї лисий місяць, – / беззубо дивиться в монокль»), Ґео Шкурупія («…сонце – товариш бог / або зів'ялий місяць, / цей блідий Христос») чи Юліана Шпола («Ще трохи з просоння / Придуркувато підморгує / Облізлий місяць»). Звісно, підложжя депоетизації тут різне. Якщо в Тичини та футуристів – це деструкція, намагання зруйнувати романтичні кліше, то в Мирного – фрагмент його образу «антисвіту». У всякому разі, малюнок тюрми має виразні символічні конотації, чи вже тлумачити його, услід за Борисом Антоненком-Давидовичем, як символ Російської імперії, чи як царство «диявола-миродержця».
Навряд чи Панас Мирний, пишучи повість «Лихі люди» – цю, як казав Сергій Єфремов, «першу у нас ластівку революційної літератури», мав намір подавати її на розгляд цензури або друкувати на сторінках львівської «Правди». Можна припустити, що Мирний хотів оприлюднити повість у вільному (безцензурному) українському виданні, яке київська «стара громада» у спілці з радикальною галицькою інтелігенцією намірялась організувати за кордоном, доручивши цю справу звільненому з Київського університету на початку вересня 1875 р. Михайлу Драгоманову. Принаймні 7 січня 1918 p. Мирний у листі до Михайла Мочульського писав, що «Лихі люди» «були доручені небіжчику М. П. Драгоманову».
Доки йшла підготовка до видання роману «Хіба ревуть воли…» та повісті «Лихі люди», Панас Мирний працював над іншими творами, які тематично перегукувались і з романом, і з повістю. Так, тему народницької інтелігенції він продовжує розвивати в повісті «Учителька» (1875—1877), яку вважають першою редакцією третьої частини так і не завершеної трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Ця повість змальовує життєву історію народної вчительки Олександри Погрібної,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Панас Мирний», після закриття браузера.