Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

— Тату що? — сторопіла Кулик.

— Перманентний макіяж. Тобто легке татуювання довкруж вуст, на повіках, уласне, на чому заманеться… У нас є такі клієнтки, що роблять його на… ну ви розумієте…

— Атож.

— Його можна зробити монокольоровим, можна поліколірним, можна традиційним. За допомогою татуажу можна скоригувати форму вуст, уяскравити їх та увиразнити, навіть виправити деякі дефекти. Ми — перші в Києві. Ваше волосся… Мєліровка — далеке проминуле, коло рування виходить із моди… Щось придумаємо.

— Лауро Владиславівно…

— Зазвичай я не запізнююся. Аж раптово померла давня подруга, тримала бутіки на Подолі.

Син на ногах: квартира, машина, будинок. Дочка на ногах: квартира, машина, будинок. Заглянула з подругою попрощатися, віддати їй послєднєє прості, і що бачу! Моя Зойка вже в труні, не скажу в дешевій, дітки не зажлобилися, все в білому атла сі, з червоного дерева, шкатулкою, стильно. Але ж без зачіски, без макіяжу, в якійсь сільській хусти ні. Рядова покійниця! Репанка кухвайчана! — Лаура Валентинівна розхвилювалася, знову схопила вишукану тонку сигарилу, нахромила на півметрового мундштука, припалила від золотої Ейфелевої вежі. — Я їм шороху наробила. Зарядила наших майстринь. Пофарбувати, накрутити, укласти, намакіяжити, все, як має бути. Шкода, лінзи кольорові вставити нікуди, Зойка їх так любила… Не повірите, все — сама, ні на кого не можу покластися, навколо або дуркуваті, або зрадники й підлотники. Наш бізнес такий важкий… Конкуренція — шалена, кручусь цілий день, як роза в унітазі.

— Ткач нас не познайомив.

— Олежка — розумний хлопчик. Я — дружина власника «Деметри», звати мене Лаура Влади славівна, для друзів Ляля. Прокол із Лідією Олійник — перший і єдиний прокол фірми. Від нас ще ніхто не втікав. Ми не хочемо, аби він повторився. Отримаєте вичерпну інформацію. Я приготувала всі дані, які можуть пролити світло на місцеперебування втікачки. Знайти її — в наших спільних інтересах. Ось тека. Тетяно Іванівно, пропоную, як жінка жінці, дозвольте вас обслужити, зробити з вас, даруйте, людину. Новий же рік.

— У нас ділова зустріч.

— Не відмовляйтеся. Коштом закладу. Я буду рада догодити. Не щодня прокуратуру хвилею житейською приносить. Не проти ночі сказати.

— Даруйте, ні.

Сказати чесно, Кулик відмовилася від послуг «Першої леді» над силу. Подивувалася, що зачудовано спостерігає за магічними пасами стилістки коло обличчя моделі. Як ось замість плебейського млинця з очицями з-під невагомих рухів май стрині з незвіді проросло обличчя. Зникли щоки, зарожевіли вилиці, очі побільшали, загадково затінилися віялами вій, замерехтіли принадною таїною на денці. Волосся виринуло з запаморочливої хмаринки розпорсканого лаку вишуканою зачіскою, вразило вальорами, хвилею окреслило високе шляхетне чоло. Мимоволі змінювалася й закутана у простирадло дівочка перед величезним підсвіченим люстром. Виструнчилася, гордовито піднесла підборіддя, голова запишалася на тонкому стеблі шиї, як квітка. Така не житиме в готельці…

— Надько, — осмикнула модельку стилістка, — сиди спокійно, не сіпайся, як свиня на мотузці, морду розмажу.

Усе скінчилося, не розпочавшись.

Зірка врешті видзвонила Джефрі Колінза, свого екс-бойфренда, колишнього радника американської амбасади в Україні. Слухавку взяла Сара.

— Це Сара Колінз. А ви хто?

— Я рада тебе почути, Саро.

— Міс Симчич! Тато, це міс Симчич! Я знову хочу до вас. Ви обіцяли повести мене до свого перукаря, пам’ятаєте? Як там наші? Всім передавайте вітання… Ну, татку, я ще не все сказала.

— Це справді ти? Не вірю вухам…

Зірка кинула оком на Командо. Вдає, що не прислухається. Але напружився, зачувши англійської. Зірка ввімкнула на апараті голос. Тепер Командо чув їхню розмову.

— Даруй, Джефе, ти ще не забув української?

— Зірко, я так хвилююся… Я думав… Ти мене зовсім забула… і Сару… Я вже забуваю мову. Сара тут перша учениця, у вас гарне викладання.

— Джефе, я з проханням.

— Для тебе… Ти ж знаєш.

— Запиши прізвище: Олійник Лідія. Я тобі електронною поштою вишлю все, що відомо про цю жінку. Дуже прошу, дізнайся, що з нею сталося в Америці. Але я не хочу, аби нею зацікавилася поліція. Це суто приватна справа. І термі нова. Зробиш?

— Важко. Стій, маю вихід на імміґраційну службу… Щось придумаю. Зірко…

— Слухаю.

— Ти… одна?

— Ні. І я щаслива.

Слухавку вихопила Сара.

— Міс Симчич, я вас люблю. — І я тебе, Саро.

Кулик уселялася в панельку готельок. Уже змучилася витягати клумаки з ліфта. У довгий коридор з обідраним лінолеумом на підлозі й санчатами та ночвами, почепленими біля дверей, вигулькнуло кілька сусідів.

До Кулик рішуче підійшла жіночка в бігудях під газовою косинкою. Мовчки схопила вузол з білизною, потягла до колишньої Стасової кімнати. Кулик захекано потупцяла за нею. Так мовчки перенесли всі ящики й коробки. Втомлено плюхнулися на Стасів диван.

— Раїска, — тицьнула руку човником жінка.

— Кулик.

— А ім’я в тебе є, Кулик? Ти що, ментівка?

Тільки вони так знайомляться. Оперуповно важений Кулик, — зімітувала шаржовано.

— З досвіду знаєш?

— З кіна.

— Тетяною мене звати.

— Що, Тетяно, вже біля квітів тупцюєш?

— ?

— Ми тут усі вже з базару. Одні ще в м’ясних рядах, а інші — вже на виході, в квіткових. У таку кватєру від доброго життя не в’їжджають. Лише від дощу ховатися. Підеш консьєржкою? Мені зміна потрібна, а я аби-кого не хочу. Ти баба, я