Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

Бич, людина освічена і діяльна, в 1900 р. перейшов на приватну службу до Східного товариства транспорту на Волзі й Каспійському морі, де невдовзі був призначений директором бакинського відділення. З роками він стає популярною особою, і в Баку його обрано в гласні міської думи, а в 1912 році Бич був обраний на посаду бакинського міського голови. До найбільших заслуг діяльності Л. Бича на цій посаді належить побудова 150-кілометрового водогону, внаслідок чого було розв’язане питання постачання Баку питною водою. Після Лютневої революції за призначенням Тимчасового уряду Лука Бич обійняв посаду начальника постачання Кавказької армії.

Після розвалу Кавказького (Турецького) фронту і самовільного відходу полків до Росії Бич повертається на Кубань і потрапляє у вир політичних подій.

З початком розпаду Російської імперії на Кубані постав найвищий представницький орган – Кубанська військова рада, до якого входили представники різних станів і народів.

Етнічно Кубанська область була неоднорідною. Панівне козацьке населення належало до об’єднаних у 1861 році в одне Кубанське козацьке військо двох військ: Чорноморського та Кавказького лінійного. Чорноморці, що заселялизахідну частину області, за походженням були українські козаки, переселення яких на Північний Кавказ почалося від 1792 року. Лінійці населяли східну частину Кубані й були переселенцями з Дону, Волги, Слобідської України, Запорожжя, Катеринославщини, Полтавської та Чернігівської губерній. Представники чорноморців у Раді тяжіли до України, представники лінійців – більше до Росії. Некозацьке населення(т. зв. новгородні) було переважно українським. Південну, гірську, частину області займали автохтонні кавказькі народи.

Військова рада 29 вересня 1917 року зібралася під головуванням Миколи Рябовола з програмою місцевих Установчих зборів. Передусім Рада встановила нову назву для колишньої області – Кубанський Край, а тому і Військову раду перейменувала на Кубанську крайову раду. З її складу було виділено Законодавчу раду (46 козаків, 46 новгородніх, 8 горців), яка 28 січня 1918 року проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Головою Кубанського крайового уряду обрано Луку Бича. На приватній нараді депутатів-чорноморців було прийнято резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, про яку вже було відомо, що вона відокремилася від Росії.

В той час кубанське військо майже все перебувало на фронтах. Збільшовичені частини, що покинули Турецький фронт, зайняли територію всього Північного Кавказу. Під їхнім натиском уряд і Законодавча рада змушені були залишити м. Катеринодар. З метою звільнення Кубанської Народної Республіки від більшовиків Законодавча рада й уряд в закубанській станиці Новодмитрівській уклали тимчасову угоду з генералом Корніловим, який з малочисельною Добровольчою армією прорвався на Кубань із зайнятого більшовиками Дону. 27 березня 1918 року з частин Кубанської та Добровольчої армій була утворена підпорядкована генералу Корнілову об’єднана армія. Невдовзі Корнілов загинув, а Добрармія на чолі з генералом Денікіним разом з урядом і Радою відступила на Дон, що в той час повсталим козацтвом був звільнений від червоних.

З Дону до Києва виїхала делегація на переговори з урядом Гетьмана Павла Скоропадського для встановлення міждержавних стосунків. Делегацію в Києві прийняли тепло. Переговори виявили спільне прагнення до тісніших зв’язків. Сходилися на федеративному об’єднанні. Незалежно від подальших форм співжиття український уряд негайно надавав кубанцям значну допомогу зброєю, обіцяв допомогу живою силою шляхом висадки десанту на Тамані.

Такий поворот подій не сподобався делегатам-лінійцям. Вони покинули Київ і поспіхом повернулися на Дон, де повели шалену агітацію серед кубанців проти спілки з Україною і за союз із Добрармією.

Незалежно від урядових представників до Києва безпосередньо з Кубані прибули посланці від свідомих українців – Української кубанської національної ради, очолюваноїС. Левицьким, який перед приходом більшовиків був особистим секретарем голови уряду Луки Бича. Ця делегація привезла відомості про настрої населення, розвиток подій і відносин у станицях. Водночас кубанські українці усвідомлювали, що повернення Добровольчої армії значно загострить стосунки між ними і росіянами та загальмує процес пробудження національної самосвідомості місцевого українського населення, тому покладали надії на Україну і нетерпляче чекали на допомогу з її боку. Обом делегаціям Київ обіцяв надіслати допомогу.

На початку червня 1918 р. проти більшовиків повстали станиці Таманського півострова. Повстання виникло без відома кубанського уряду, який на той час перебував у вигнанні на Дону. Очолив повстання полковник Перетятько. Штабом керував полковник Іполит Кам’янський, осавул Г. І. Горпищенко командував оперативним відділом, а інженер Каштанів – контррозвідкою. Була і своя флотилія, якою кермував полковник Толмачов. Цей гурток, в якому провідну роль відігравав Горпищенко, ставився до кубанського уряду неприхильно за те, що він утік на Дон, покинувши напризволяще кубанців.

Таманські повстанці на власну руку зв’язалися з німцями, які на той час окупували Крим, і попрохали допомоги. Ті не відмовили, надали зброю, набої та амуніцію, та ще й вислали відділ, який мав на озброєнні гармати. Допомігши визволити від більшовиків Тамань, німці повернулися до Керчі.

Флотилія повстанців висадила десант в Ахтарях Єйської полкової округи і зайняли цю портову станицю.

Таманські козаки, що вважали себе частиною Кубанської армії, трималися до приходу Добровольчої армії, яка входила до таманських станиць, фактично вже звільнених повстанцями.

Та пройшло небагато часу і денікінці почали каральні експедиції проти волелюбних таманців, які, прагнучи створення кубанської армії, вважали себе непідлеглими денікінському командуванню.

23 червня 1918 року в Новочеркаську відбулося історичне засідання кубанського уряду, на якому вирішувалося питання, з ким далі пов’язати свою долю: з Україною чи з Добровольчою армією. Більшістю голосів проголосували за спілку з Добровольчою армією.

Найбільша провина в цьому лягає на Л. Бича, бо за його тодішнього авторитету більшість йшла за ним, і коли б він проголосував за Україну, то й більшість була б за неї. Далася взнаки його “національна невиробленість” (оцінка В. Іваниса), бо на той час Бич ще був більше козаком, ніж українцем. Все, що сталося після цього на Кубані: “денікінський терор, більшовицьке винищення свідомого козацтва за так званого розкозачування, колективізація і масова депортація козацької людності в північні райони імперії, винищення національної інтелігенції, викорінення козацького духу, примусове російщення і вписання козацького населення до російської національності, планове заселення Краю російським етносом” – було наслідком цього голосування.

Денікін, ніби побоюючись, щоб кубанці не передумали, на другий день рушив у Другий кубанський похід.

Зі звільненням Кубані від більшовиків Лука Бич, повернувшись до Катеринодара,