Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання роль" автора Едуард Ісаакович Ростовцев. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 38
Перейти на сторінку:
то кинувся за нею, догнав, схопив, хоч вона й виривалася…

Нічого нового Назаров не сказав — приблизно те саме він розповідав і на перших допитах. Але слідчий Вигула не повірив йому. Світлана Мелещук в очах Вигули була жертвою злочину, і нічого більше він не хотів знати. А потім були й докази вини Назарова — висновки експертів, показання свідків. Почалось умовляння «сказати всю правду», «признатись у всьому»… І Назаров признався. Так, це він убив Світлану Мелещук — здушив горло, вивернув руку, кинув у воду. А що викликало такі дії, яка мета була у нього, якими мотивами він керувався — це визначив і сформулював сам слідчий. Назаров не перечив. Для нього це вже не мало істотного значення. Головне — він убив Світлану. Як і чому це сталося — не пам'ятав, але ж сталося, тут немає сумніву. І те, що справу передали іншому слідчому, й нові допити, експертизи — все це видавалося йому пустою формальністю.

Так міркувала Галина Юрко, слухаючи Назарова тут, на березі Лісового озера, де два місяці тому сталася ще не зовсім зрозуміла їй трагедія. І ще подумала вона, що найдужчий емоційний розряд, який ввібрав у себе всі попередні сутички, вибухнув у найостаннішу мить. І їй захотілося, страшенно захотілося, щоб Назаров згадав усе, геть усе, що було в ту останню мить.

Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко теж хотіли зрозуміти, як усе тоді сталося. Назаров підвів їх до того місця, де внизу лежали залізобетонні плити, на якусь мить замовк, а потім, переборовши себе, ступив до обривистого берега.

— Коли вона вирвалась і побігла вбік, я не гнався за нею, став отут, бо стрибнути у воду вона могла тільки звідси, — насилу вимовляючи слова, розповідав він далі.

— Чому ви вважаєте, що вона могла стрибнути в воду тільки з цього місця? — спитав Онопрієнко. — А звідки, до речі, вона стрибала тоді, коли її мало не затягнуло в ковбаню?

Назаров пройшов берегом метрів п'ятдесят, показав місце.

— Вдруге вона звідси не стрибала б. До того ж я бачив, куди вона біжить. — Він повернувся до плит, знову зупинився над крутим берегом. — Я стояв отут. А вона зупинилася там, де зараз стоїть капітан. Нічого не казала, тільки дивилась на мене. А потім…

Він не докінчив. Хтось відштовхнув Білякевича, якась жінка швидко промчала повз нього, підбігла до Назарова, вчепилася за комір його плаща, повисла на ньому, і всі раптом здригнулися від пронизливого крику.

Ні Білякевич, ні Онопрієнко, ні Женя Глушицький у першу мить не зрозуміли, що сталося… Стояли ошелешені. Тільки Ляшенко, крикнувши: «Галя, божевільна!» — кинувся на допомогу Назарову. Але не встиг: простим рухом спортсмена-борця Назаров відтис підборіддя Юрко і різко штовхнув її корпусом. То був рефлекторний рух, реакція м'язів випередила свідомість, і… Галина полетіла в озеро. Назаров зразу схаменувся, рвонув із себе плащ. Та Ляшенко встиг раніше: як був — у плащі й капелюсі — стрибнув у воду.

Білякевич нарешті зрозумів, що сталося, почервонів, процідив гнівно, відійшовши вбік, так щоб чули тільки Онопрієнко та Глушицький:

— Дівчисько! Вижену к чортовій матері!

— Вона хотіла як краще, — Женя заступився за Галину.

Підполковник сердито зиркнув на нього.

— Ум-гу!.. — співчутливо протяг Онопрієнко. — Буває.

— Авжеж, буває, але не повинно бути! — кинув Білякевич. — Це недозволений, низькопробний спосіб.

— Що недозволений — не заперечую, — блиснув окулярами Онопрієнко. — А щодо низькопробного — не згоден. Певен: вашою співробітницею керували зовсім не низькі мотиви.

— Захопилася, — знову озвався Женя. — Ввійшла, так би мовити, в образ.

— Нічого, я допоможу їй вийти з цього образу! — пригрозив підполковник.

Він не збирався зараз же вживати заходів у зв'язку з обурливим вчинком молодшого лейтенанта Юрко і, як тільки її та Ляшенка витягнули з води, велів негайно ж везти обох додому — чого доброго ще запалення легенів схоплять. Проте Галина наполягала на негайному поясненні. Намагалася доповісти по всій формі, та Білякевич обірвав її:

— Своїм вчинком ви дискредитували себе як працівник міліції.

Галина зблідла і вперто стисла губи.

— Я зовсім не шкодую, що так зробила! — мовила вона.

— Он як?! — зловісно примружився Білякевич.

— Саме так! — дивлячись йому прямо в очі, мовила Галина. — Інакше хто б повірив, що то була рефлекторна, не контрольована свідомістю реакція на несподіваний напад? — Юрко перевела подих, відкинула з лоба мокрі пасма волосся і вже спокійніше додала: — Навряд чи він душив її. Так легко відкинув мене, ви ж бачили. Якби вони не стояли над урвищем, Мелещук не впала б у воду, не втопилася б.

Білякевич мовчав. Якось раптом відчув, що був надмірно суворим до неї. Не безвідповідальність, легковажність, а прагнення за всяку ціну дійти істини, не допустити несправедливості, керувала молодшим лейтенантом Юрко. Галина не думала про себе, про те, що цей здоровий, сильний чоловік, якого звинувачували в убивстві, який легко збивав з ніг супротивників куди дужчих, аніж вона, — що він, од несподіванки злякавшись, міг покалічити її — худеньку, слабку дівчину, не кажучи вже про малоприємне купання в холодній воді. Юрко розуміла, що переходить межі дозволеного, але наважилась на це, бо іншого виходу не бачила.

І він озвався вже іншим тоном:

— Ну що з вами робити, молодший лейтенант?

— Покарайте як завгодно, тільки не виганяйте, — несподівано мало не крізь сльози сказала Галина. — Я… я хотіла, щоб він згадав, як насправді все сталося, повірив, що було не так…

— Тільки щоб Назаров повірив? — усміхнувся Білякевич, — А нас ви вже не берете до уваги?

— Та ви ж і так уже знаєте, що він не вбивав її.

— Не вбивав? — швидко перепитав підполковник. — Ви певні?

— Певна, товаришу підполковник!..


Білякевич, так само, як і Онопрієнко та Ляшенко, вважав, що початкова версія умисного вбивства Світлани Мелещук помилкова. Якби у Назарова був такий намір, то здійснити його він міг би набагато простіше. 19 серпня вони зустрілися на

1 ... 16 17 18 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев"