Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"

Рів'єр мовчав і, нахиливши голову, дивився на свої руки. I Робіно, стоячи перед ним, не смів заговорити. Лев, хоч і повалений, будив у ньому несміливість. Інспектор підшукував високі слова, що мали віддати його поривання до самопожертви; але щоразу, зводячи очі, він бачив перед собою схилену голову, сивий чуб, гірко - таж як гірко! - стиснуті вуста. Нарешті він зважився:

- Пане директоре…

Рів'єр звів голову і поглянув на нього. Він отямився від задуми, такої глибокої, вернувся з такої далечини, що, очевидячки, навіть не помітив присутності Робіно. I нікому ніколи не дізнатись, які видива пройшли перед очима у Рів'єра, що довелося йому зазнати у ті хвилини і яка журба в'ялила його серце… Рів'єр дивився на Робіно довгим поглядом, ніби на живого свідка якихось подій. Робіно зніяковів. I що далі дивився на нього Рів'єр, то ясніше малювалася на його устах незбагненна для Робіно іронія. Що довше дивився на нього Рів'єр, то дужче шарівся Робіно. I Рів'єрові все більше здавалося, що Робіно з його зворушливо добрими, але, на жаль, необдуманими намірами прийшов сюди живим свідком людської глупоти.

Робіно взяв сумнів. Сержант, генерал, град куль - все здавалося недоречним. Він не розумів, що відбувається. Рів'єр усе дивився на нього. І Робіно несамохіть навіть змінив поставу, витяг руку з лівої кишені. Рів'єр усе дивився на нього. Тоді, геть збентежившись, сам не знаючи чому, Робіно промовив:

- Я прийшов за вказівками.

Рів'єр добув годинника і просто сказав:

- Зараз друга. Поштовий з Асунсьйона приземлиться о другій десять. Та європейському поштовому звеліть рушати о другій п'ятнадцять.

I Робіно розніс по конторі дивовижну звістку: нічні польоти не скасовано. Він удався до завідувача бюро:

- Принесіть мені ту течку, я перевірю її.

Коли завідувач бюро підійшов до нього, Робіно промовив:

- Чекайте.

I завідувач бюро чекав.

Асунсьйонський поштовий дав гасло: «Іду на посадку».

Навіть у найгіркіші години цієї ночі Рів'єр не переставав стежити за щасливим рухом літака з Асунсьйона. Це було для Рів'єра щось на кшталт реваншу за поразку, доказом його правоти. Телеграми про цей щасливий політ були призвісниками тисяч інших таких самих щасливих польотів. «Не щоночі ж лютують циклони». Рів'єр ще думав: «Дорогу прокладено - звертати не годиться».

Спускаючись з Парагваю сходами аеродромів, ніби виходячи з чудесного саду, багатого на квіти, низькі будиночки й тихі води, літак ковзав поза межами циклону, і хмари не застували йому жодної зірки. Дев'ять пасажирів, закутавшись у пледи, припадали чолом до віконець, ніби до вітрин із коштовностями: маленькі, дрібні аргентинські містечка уже перебирали в пітьмі свої золоті чотки, а над ними мінилося ніжним блиском золото зоряних міст. Попереду пілот підтримував руками неоціненний ладунок людських життів, у його великих, широко розплющених очах козопаса відбивався місяць. Буенос-Айрес уже заливав обрій рожевистим полум'ям, ладний засяяти своїми самоцвітами, подібно до казкового скарбу. Пальці радиста надсилали останні радіограми - наче фінальні звуки великої сонати, що її він весело відбарабанив у небі і що її мелодію так добре розумів Рів'єр; потім радист зняв антену, позіхнув, злегка потягшись, і посміхнувся: прибули!

Посадивши машину, пілот побачив льотчика європейського поштового: той стояв, застромивши руки в кишені і спираючись плечима на свого літака.

- Ага! Це ти повезеш пошту далі?

- Я.

- Патагонець уже тут?

- Його й не чекають. Пропав безвісти. Погода добра?

- Чудова. Отже, Фаб'єн пропав?

Вони не стали говорити багато на цю тему. Відчуття щирого братерства позбавляло їх від необхідності промовляти високі слова.

Мішки з асунсьйонською транзитною поштою перевантажувалися до європейського поштового: пілот, усе ще не ворушачись, закинувши голову і прихилившись потилицею до кабіни, дивився на зорі. Він відчував, як зроджується в ньому величезна сила, як затоплює його могутня радість.

- Навантажили? - спитав чийсь голос.- Тоді - контакт!

Пілот усе ще не ворушився. Запустили мотор. Плечима, притиснутими до літака, пілот відчував, як літак ожив. Нарешті, по стількох неправдивих чутках - летимо… не летимо… летимо… - пілот міг бути спокійним. Його рот трохи розтулився, у сяйві місяця блиснули зуби, наче зуби молодого хижака.

- Увага… вночі… гей!

Він не чув порад товаришевих. Засунувши руки в кишені, обернувшись до хмар, гір, річок і морів, він німо сміявся. Сміх був нечутний, але він пронизав його, пробіг усім тілом, як легіт пробігає в листі. Сміх був зовсім нечутний, але він був куди дужчий і хмар, і гір, і річок, і морів.

- Що це на тебе напало?

- Цей бевзь Рів'єр гадає… що… що мені страшно!

За хвилину він злетить над Буенос-Айресом, і Рів'єр, що поновив битву, хоче його почути. Почути, як він виникне, прогуркоче й розтане, ніби грізна ступа армії, що рухається серед зірок.

Схрестивши руки, Рів'єр проходить повз секретарів. Він зупиняється перед відчиненим вікном, слухає й міркує.

Коли б він скасував один-єдиний виліт, справа нічних польотів була б програна. Але, випереджаючи тих недолугих, які завтра його зречуться, Рів'єр випустив у ніч ще один екіпаж.

Перемога… поразка… Ці слова позбавлені всякого глузду. Життя не витає в таких високостях; воно вже народжує нові образи. Перемога ослаблює люд, поразка пробуджує в ньому нові сили. Рів'єр зазнав поразки, але вона може стати наукою, що наблизить справжню перемогу. Лиш одне слід брати на увагу: перебіг подій.

За п'ять хвилин радисти піднімуть на ноги аеродроми. Всі п'ятнадцять тисяч кілометрів відчують биття життя, в цьому - розв'язання всіх завдань.

Уже злітає до неба мелодія органа: літак.

Повільно проходячи повз секретарів, що згинаються під його гострим поглядом, Рів’єр повертається до своєї роботи. Рів’єр Великий,