Читати книгу - "Облога Буші, Старицький"

- Орисю, він, либонь, пізнав тебе! Дивись,- хвилювалась Катря,- який він славний, коханий твій...

Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, і брови суворо нахмурились.

- Коханець! - відгукнулась вона глухим голосом.- Зрадник! Невіра!

Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, і, перемігши біль, приставила до полички гнота.

Гримнув вибух, двоє вершників впало. Дід обняв оскаженілу Орисю і надтріснутим від здавлених сліз голосом сказав:

- Вище від цієї любові до своєї вітчизни, дитино моя, немає на світі!

Прискакав до греблі воєвода Чарнецький; в лютості, не знаючи, на кому зігнати свій гнів страшенний, звелів він негайно запалити млин і дозволив летючим загонам укупі з татарами сплюндрувати і зрабувати всі окружні селитьби, не милуючи нікого, навіть кішки.

- Ясний гетьмане,- обернувся він до під'їхавшого Лянцкоронського,- моє передчуття справдилось - жменя проклятого бидла заподіяла нові рани нашим славним бойовим силам!

- Так, я бачу,- сказав з сумною ухмілкою Лянцкоронський. - 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опріч міцних природних позицій, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левів!

- О, це гієни - не леви! Вони заплатять мені сторицею за кожну краплину крові шляхетного славного лицарства!

- Доки вони заплатять, багато ще проллється цієї шляхетної крові! - відповів замислено польний отаман і після невеличкого перестанку додав: - Чи не можна б для виконання цієї навіженої і безцільної вигадки вжити хоч татар?

- На штурм вони не підуть, та й місцевість не дозволить мені розгорнути свої сили! - відповів Чарнецький. - Поміж ними і так вже чути нарікання, і я дозволив кільком загонам понишпорити в околицях.

- Руїна, одна руїна, і нові болячки ойчизні, і нові краплі отрути в серця розлютованих дітей великої і славної колись Польщі! - зітхнув важко Лянцкоронський.

- Не дітей, а гадюк, ясний гетьмане, - відповів, скипівши, Чарнецький, і полум'я нелюдської ненависті свіргонуло в його очах.- Я, проте ж, придумав для них частування, услід за котрим підуть і татари.

- Яке ж? - зацікавився гетьман.

- Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирій, випущу всю воду з озера в провалля, і тоді суходолом полізуть і татари і дощенту знищать це гадюче кубло!..

- Люто придумано, пане воєводо! - завважив гетьман. - Саме пекло навело тебе на цю думку...

- Воно ж завтра і потішатиметься на бенкеті кривавому, коли після розруху з гармашні вашої вельможності сарана налетить ззаду! - І Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навіть здригнувся від жаху Лянцкоронський і раптом повернув коня.

Коли вже стемніло зовсім і нових нападів навряд чи можна було сподіватись, Орися пішла до своєї світлиці в роговій башті і по дорозі зустріла бабусю.

- Вклонявся тобі, доню, батько твій, - сказала бабуся, поцілувавши свою Орисю в чоло,- і звелів переказати, що господь бог огріває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце і не слабшає силою дух, що й тобі він його посилає вкупі з батьківською молитвою.

- Спасибі тобі, неню, за переказане від його слово,- обняла бабусю Орися,- воно ще надає мені сили; отцева й матчина молитва зі дна моря вертає, з тяжкої неволі визволяє... Що ж, як там? - додала Орися.- Чи багато постраждало за правду?

- Є вже таки чимало в божому раю, - зітхнула глибоко бабуся, похитавши головою.

- Так, в божому раю,- підміцнила Орися, здійнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебні очі,- я цьому глибоко вірю,- і, помовчавши трохи, спитала: - Ну а як же там окопища, ще не зовсім розвалені? А з гармат чи вціліла ж хоч одна?

- Окопища розвалено, але їх уночі полагодять; а з гармат же тільки товстопузиха ще держиться та баба, останні ж усі підбиті,- говорила спокійно бабуся,- а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що мала казати,- заметушилась бабуся,- до тебе батько прислав двох поранених...

- Де ж вони?

- Отам, коло твоєї світлиці.

- До смерті ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати,- стривожилась Орися.

- Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога,- повідала бабуся,- але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.

- Все ж таки треба б перев'язати і заживити їм рани,- клопітливо говорила Орися, підходячи до світлиці, і зустріла на порозі її двох козаків - одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.

- Вітаю вас з славою, лицарі,- сказала Орися привітно,- і заздрю вашій славі!

- Не заздрій, панно,- відповів молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою,- слави тут про всіх не забракне, але от тільки треба приготуватись і вам к завтрішньому дню.

- Як? Хіба вже пригород не може триматися надалі? - спитала неспокійно Орися.

- Поки зможе - втримається,- зауважив другий ранений,- але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як,- тож, стало буть, і треба приготуватись, щоб почастувати їх як слід.

- Та хоч відпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.

- Не варто, панно,- відповів молодий козак,- на одну ніч і праці шкода, все одно завтра нові будуть.

- Правду кажеш, хоч і молодий,- зауважив з усміхом сивий січовик.- Так от що, дочко, рани нехай самі собі гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слід, так от ми й поможемо, бо воно хоч і ваш брат теж не дасть собі межи очі наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нібито й менше... oн воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, коряків придбати,- от коло цієї справи постараєтеся й ви, молодиці. Ну й весело промине останній день, далебі, весело!..

- А ви, дядьку, й раді,- спитав, підморгнувши, молодий,- що і в останню дорогу послав нам бог молодиць?

- Авжеж, радий! Чого мені брехати? Присяйбі, радий,- згодився щиро старий,- веселіш, одне слово, веселіш!

- Спасибі вам, діду, і тобі, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанією,- сказала з ухмілкою Орися,- ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору