Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 46
Перейти на сторінку:
од­но­го валька гли­ни.

Настало лi­то. Ха­ту ос­вя­ти­ли. Кар­по й Мот­ря пе­рей­шли у свою ха­ту. Мот­ря ви­ма­за­ла чис­то ха­ту i тiльки по­ло­ви­ну сi­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мi­ря­ла. Во­на ма­за­ла сi­ни та все го­лос­но спi­ва­ла:




Коли б ме­нi гос­подь по­мiг


Свекрухи дiж­да­ти!


Заставила б ста­ру су­ку


Халяндри ска­ка­ти.


Скачи, ска­чи, ста­ра су­ко,


Хоч на од­нiй нiж­цi.


А щоб зна­ла, як го­ди­ти


Молодiй не­вiст­цi.


А у батька сво­го го­ре -


В свек­ра по­гу­ля­ти!


А у свек­ра гiр­ше пек­ла:


Свiта не ви­да­ти.




Мотря спi­ва­ла на злiсть свек­ру­сi го­лос­но на всi сi­ни. Две­рi бу­ли од­чи­не­нi. Кай­да­ши­ха за­чи­ни­ла две­рi з при­тис­ком, а Мот­ря ще го­лос­нi­ше гу­ка­ла:




Заставила б ста­ру су­ку


Халяндри ска­ка­ти.




Карпо з Лав­рi­ном пе­ре­нес­ли Мот­ри­ну скри­ню в но­ву ха­ту.


Мотря сi­ла на скри­нi й про­мо­ви­ла:


- Тепер я зов­сiм па­нi!


Вона гор­до си­дi­ла на своїй скри­нi, як цар на прес­то­лi.


- Як же, Кар­пе, те­пер бу­де у нас з ха­зяй­ст­вом? Чи тiльки Мот­ря од­дi­лить свої горш­ки, чи й ти ду­маєш од­дi­ли­ти­ся з ху­до­бою та з по­лем?


- Лучче, та­ту, зов­сiм од­рiз­ниться з ху­до­бою i по­лем, - ска­зав Кар­по.


- Гляди, щоб нав­пiс­ля не жал­ку­вав. Ми ро­би­ли в гур­тi од­нiєю ху­до­бою, а ти знаєш, що в гур­тi ка­ша їсться, а гу­ща дi­тей не роз­го­нить.


- I вже, та­ту, нас гу­ща дав­но ро­зiг­на­ла! Як уже бу­де, так i бу­де. Од­рiз­нiть ме­не з ху­до­бою i з по­лем. Бу­ду пла­ка­ти на се­бе, а не на вас.


- То ти i свiй тiк зак­ла­деш? У нас грунт та­кий тiс­ний.


- Та вже де-не­будь при­ту­лю­ся, хоч у ку­точ­ку, - ска­зав Кар­по.


I батько му­сив од­дi­лить си­но­вi ха­зяй­ст­во: дав йо­му па­ру во­лiв, во­за, бо­ро­ну i му­сив ви­дi­лить част­ку по­ля.


Мотря з то­го ча­су у своїй ха­тi нi­би на свiт на­ро­ди­лась. В свек­ру­ши­ну ха­ту во­на нi­ко­ли й не заг­ля­да­ла.





V




Раз пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Кай­даш пос­лав Лав­рi­на до мли­на. Лав­рiн зап­рiг во­ли. Батько ви­нiс з ко­мо­ри два мiш­ки жи­та й пок­лав на вiз. Ма­ти да­ла Лав­рi­но­вi тор­би­ну з хар­чю.


- Їдь же, си­ну, до мли­на, та не гай­ся. Те­пер в мли­нi не за­вiз­но: мли­ва там не­ба­га­то. До ве­чо­ра зме­леш i до­до­му вер­неш­ся.


Син ру­шив з дво­ра, виїхав з се­ла й поїхав по­над Рос­сю. До­ро­га йшла з го­ри та на го­ру, з го­ри та на го­ру, над са­мою Рос­сю. Млин був пiд са­мим Бо­гус­ла­вом. Лав­рiн звер­нув на ма­лий шлях у гли­бо­ку до­ли­ну i виїхав до рiч­ки.


Молодий па­ру­бок си­дiв на во­зi i на­вiть не по­га­няв во­лiв. Вiн за­ди­вив­ся на рiч­ку, на зе­ле­нi вер­би по­над во­дою. Ве­се­ле сон­це гра­ло ма­ре­вом над вер­ба­ми, над во­дою, над ка­мiн­ням. Во­ли лi­ни­во су­ну­лись по до­ро­зi. Лав­рiн ди­вив­ся на рiч­ку i спi­вав пiс­нi.


За Рос­сю, пiд ви­со­кою ске­лею, бли­щав на сон­цi но­вий гар­ний панський млин, увесь об­те­са­ний, об­мальова­ний, як цяцька, з пок­рiв­лею з до­щок, з дво­ма вiк­на­ми, з бi­ли­ми стов­па­ми, на­вiть з ган­ком. Чет­ве­ро ко­лiс не­на­че за­люб­ки та за­iг­раш­ки кру­ти­лись на яс­но­му сон­цi й си­па­ли бриз­ка­ми на всi бо­ки. Во­да гу­ла на по­то­ках, шу­мi­ла бi­лою пi­ною ниж­че од ко­лiс, бриз­ка­ла нi­би ту­ма­ном, в кот­ро­му не­на­че гра­ли в хре­щи­ка ма­ленькi ве­сел­ки.


Лаврiн приїхав до мли­на, поз­но­сив з во­за мiш­ки, заїхав пiд вер­би, розп­рiг во­ли, пок­лав їм сi­на, а сам лiг спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре в хо­лод­ку, вiн ску­пав­ся в Ро­сi, по­по­луд­ну­вав i пi­шов у млин. Мi­рош­ник уже на­си­пав бо­рош­ном йо­го мiш­ки.


Надворi по­чи­на­ло ве­чо­рi­ти. Лав­рiн ви­нiс на вiз мiш­ки i по­чав зап­ря­га­ти во­ли.


Не встиг вiн зак­лас­ти за­но­за в яр­мо i не­на­ро­ком ки­нув очи­ма за Рось: за Рос­сю, ко­ло ске­лi на до­ли­нi, вкри­тiй зе­ле­ним жи­том, чер­во­нi­ла якась ве­ли­ка квiт­ка.


"Де та квiт­ка взя­ла­ся на до­ли­нi, та ще та­ка здо­ро­ва?" - по­ду­мав Лав­рiн.


Коли ди­виться вiн - та чер­во­на квiт­ка нi­би пли­ве ме­жею, по­мiж зе­ле­ни­ми ко­лос­ка­ми. З-пiд квiт­ки ви­ри­ну­ла з ко­лос­кiв го­ло­ва з чор­ни­ми кiсьми i не­на­че поп­ли­ла по­над ко­лос­ка­ми. Лав­рiн уг­ля­дiв, що ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву двi­чi об­ви­ва­ли жов­то­га­ря­чi кiс­ни­ки, а за кiс­ни­ки бу­ли за­ти­ка­нi цi­лi пуч­ки чер­во­но­го ма­ку. З жи­та нi­би вип­ли­ла мо­ло­да дiв­чи­на з са­пою в ру­ках. Лав­рiн за­ди­вив­ся на неї й по­ки­нув зап­ря­га­ти дру­го­го во­ла. Дiв­чи­на прий­шла до Ро­сi, ста­ла на плис­ко­ва­то­му ка­ме­нi й по­ча­ла ми­ти но­ги. Лав­рiн зне­хо­тя за­ди­вив­ся на її чор­нi бро­ви.


Дiвчина пе­рей­шла че­рез греб­лю, сту­пи­ла на мiс­ток на ло­то­ках, спер­лась на по­рен­ча­та й за­ди­ви­лась не так на во­ду, як на свою вро­ду. До неї з во­ди виг­ля­ну­ло її ли­це, свi­же, як яго­да, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Дiв­чи­на ми­лу­ва­лась со­бою та чер­во­ним на­мис­том на шиї.


Лаврiн сто­яв пiд вер­бою не­да­леч­ка од дiв­чи­ни й ди­вив­ся на неї. Сон­це гра­ло на чер­во­но­му на­мис­тi, на рум'яних що­ках. Дiв­чи­на бу­ла не­ве­ли­ка на зрiст, але рiв­на, як стру­на, гнуч­ка, як то­по­ля, гар­на, як чер­во­на ка­ли­на, дов­го­об­ра­за, пов­но­ви­да, з тон­ким но­си­ком. Що­ки, чер­во­нi­ли, як чер­во­но­бо­кi яб­луч­ка, гу­би бу­ли пов­нi та чер­во­нi, як ка­ли­на. На чис­то­му ло­бi бу­ли нi­би на­мальова­нi ве­се­лi тон­кi чор­нi бро­ви, гус­тi-пре­гус­тi, як шовк.


Лаврiн ди­вив­ся на дiв­чи­ну, як во­на спус­ти­ла на що­ки дов­гi чор­нi вiї, як во­на по­тiм по­вер­ну­лась бо­ком, ди­ви­лась на во­ду, на ске­лi, як бли­щав її чис­тий, рiв­ний лоб.


"Ой, гар­на ж дiв­чи­на, як рай, мов чер­во­на ро­жа, по­ви­та бар­вiн­ком!"- по­ду­мав Лав­рiн, зап­ря­га­ючи дру­го­го во­ла.


Дiвчина вир­ва­ла з вер­би гiл­ку й ки­ну­ла да­ле­ко на во­ду. Гiл­ка су­ну­лась по во­дi по­во­лi, а да­лi нi­би по­бiг­ла на по­то­ки i шу­бовс­ну­ла пiд ко­ле­со. Дiв­чи­на зас­мi­ялась i блис­ну­ла всi­ма бi­ли­ми зу­ба­ми про­ти сон­ця, нi­би дво­ма низ­ка­ми пер­лiв. Во­на ки­ну­ла очи­ма на Лав­рi­на, за­ди­ви­лась на йо­го й за­со­ро­ми­лась, по­тiм зня­ла­ся з мiс­ця, шуг­ну­ла зо­зу­лею проз Лав­рi­на, блис­ну­ла на йо­го ка­ри­ми очи­ма i по­вер­ну­ла на шлях.


Лаврiн по­чу­тив, що во­на нi­би ос­вi­ти­ла всю йо­го ду­шу, ос­вi­ти­ла гус­ту тiнь пiд вер­бою, не­на­че сон­цем, i по­бiг­ла на гор­ку зiр­кою.


"I де ти, кра­со, вро­ди­ла­ся! - по­ду­мав Лав­рiн. - З твоїми шов­ко­ви­ми бро­ва­ми; ко­ли б ти бу­ла зо­зу­лею в гаю, то я те­бе й там упiй­маю".


Лаврiн мах­нув ба­то­гом на во­ли i, за­мiсть то­го, щоб їха­ти до­до­му че­рез греб­лю, по­вер­нув ца­бе на при­го­рок за дiв­чи­ною.


Дорога од мли­на роз­хо­ди­лась на три шля­хи. Кру­гом бу­ло ду­же гус­то сiл, i Лав­рi­но­вi ду­же хо­тi­лось зна­ти, з яко­го се­ла та дiв­чи­на. Дiв­чи­на пiш­ла се­ред­нiм шля­хом. Лав­рiн по­вер­нув за нею. Вiн пог­нав во­ли й не мiг одiр­ва­ти очей од тон­ко­го ста­ну, за­гор­ну­то­го в гор­сет, од тон­кої за­го­рi­лої шиї. По обид­ва бо­ки сто­яло ви­со­ке жи­то,

1 ... 16 17 18 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"