Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 46
Перейти на сторінку:
не­на­че двi зе­ле­нi стi­ни. Дiв­чи­на iш­ла по­пiд са­мою зе­ле­ною стi­ною, вис­ми­ку­ва­ла з жи­та си­нi во­лош­ки й за­ти­ка­ла за ву­ха. Лав­рiн дог­нав її й по­рiв­няв­ся з нею.

Вона гля­ну­ла на йо­го своїми тем­ни­ми очи­ма, i йо­му зда­ло­ся, що на жи­тi блис­ну­ли двi зiр­ки.


- Добривечiр то­бi, дiв­чи­но! Чи да­ле­ко звiд­сiль до се­ла? - спи­тав Лав­рiн.


- До яко­го се­ла то­бi тре­ба? - спи­та­ла дiв­чи­на, i її го­лос роз­нiс­ся, не­на­че в жи­тi за­тур­ко­та­ла гор­ли­ця.


- До то­го се­ла, звiд­кi­ля ти са­ма, - ска­зав Лав­рiи.


- Не пи­тай, бо швид­ко ста­рий бу­деш, - ска­за­ла дiв­чи­на й ос­мiх­ну­лась.


Вона за­ди­ви­ла­ся на Лав­рi­на.


Лаврiн си­дiв на во­зi, спус­тив­ши но­ги на вiй­я, i ма­хав ба­то­гом на во­ли.


"Який гар­ний па­ру­бок, хоч i бi­ля­вий, якi в йо­го ве­се­лi очi!" - по­ду­ма­ла дiв­чи­на, пог­ля­да­ючи ско­са на Лав­рi­на.


Дiвчина пiш­ла упе­ред. Лав­рiн пог­нав во­ли за нею. Йо­му хо­тi­лось, щоб во­на йшла як мож­на ти­хi­ше, як мож­на дов­ше, щоб на­ди­ви­тись на неї.


- Чого це ти так ха­паєшся? - спи­тав Лав­рiн.


- Щоб ма­ти не ла­яли, - од­ка­за­ла дiв­чи­на.


- А де ж ти бу­ла?


- Панськi бу­ря­ки по­ло­ла за Рос­сю, а це йду до­до­му, - ска­за­ла дiв­чи­на i вже смi­ли­вi­ше гля­ну­ла на Лав­рi­на. Во­на пiш­ла ти­хi­ше, роз­мов­ля­ючи з па­руб­ком.


- Та ска­жи-бо, дiв­чи­но, з яко­го ти се­ла, чи з Бiєвець, чи з Де­шок?


- З Бiєвець, - ска­за­ла дiв­чи­на, - а то­бi на­вi­що?


- А хi­ба не мож­на спи­та­ти? Як те­бе звуть?


- Мелашка. Оце, який ти цi­ка­вий!


- А як тво­го батька про­зи­ва­ють?


- Охрiм Ба­лаш. Мо­же, хо­чеш зна­ти, як i ма­тiр звуть? - спи­та­ла дiв­чи­на й зас­мi­ялась. - А ти сам бiєвський?


- Нi, я з Се­ми­гор. Ме­не звуть Лав­рiн Кай­да­шен­ко.


- А чо­го ж ти їдеш з бо­рош­ном не в Се­ми­го­ри, та в Бiєвцi?


- Та це ме­не батько пос­лав… - ска­зав Лав­рiн та й не до­ка­зав.


Вузька до­ро­га йшла на го­ру й про­рi­зу­ва­ла ви­со­ке жи­то до са­мо­го лi­су. На го­рi бу­ло вид­ко лi­сок. До­ро­га хо­ва­лась в лi­сок i знов за­раз спус­ка­ла­ся ду­же кру­то в гли­бо­кий вузький яр, за­рос­лий гус­тим лi­сом. Лав­рiн не по­га­няв во­лiв: вiн за­був i про во­ли, i про мiш­ки й тiльки ди­вив­ся на Ме­лаш­ку.


В до­ли­нi вже сто­яла пiд де­ре­вом гус­та тiнь. До­рiж­ка бу­ла та­ка вузька, що зе­ле­не гiл­ля вго­рi схо­ди­лось до­ку­пи й зак­ри­ва­ло не­бо. Ста­рi ду­би й гра­би сто­яли в тi­нi стов­па­ми, а на про­тив­нiй го­рi вер­хи де­ре­ва ще го­рi­ли на чер­во­но­му ве­чiрньому сон­цi.


Мелашка йшла стеж­кою й плу­та­лась мiж ви­со­кою смiл­кою та дзво­ни­ка­ми. Її чор­но­во­ло­са го­ло­ва з ма­ко­вим вiн­ком зда­ва­лась квiт­кою мiж ви­со­кою тра­вою на око­пi, мiж си­нi­ми дзво­ни­ка­ми та чер­во­ною смiл­кою.


Лаврiн не зво­див з дiв­чи­ни очей. Її кра­са так зас­лi­пи­ла йо­му очi, так ра­зом за­ма­ни­ла сер­це, що во­на йо­му зда­ва­лась не дiв­чи­ною, а ру­сал­кою.


Мелашка зас­пi­ва­ла пiс­нi. Пi­шов гук по лi­сi i роз­лив­ся по до­ли­нi срiб­ною лу­ною.


"Нема в Се­ми­го­рах нi од­нiєї та­кої гар­ної дiв­чи­ни", - по­ду­мав Лав­рiн. Вiн ско­чив з во­за, ки­нув во­ли й пi­шов стеж­кою по­руч з Ме­лаш­кою. Дiв­чи­на лип­ну­ла на йо­го своїми очи­ма, мов блис­кав­кою, по­чер­во­нi­ла й спус­ти­ла очi вниз.


Густа тiнь пiд зе­ле­ним гiл­лям роз­ли­ла якiсь ча­ри. Ме­лаш­ка зда­лась йо­му те­пер вдвоє кра­щою. Чер­во­ний мак на го­ло­вi зблiд пе­ред її кра­сою.


- Скажи ме­нi, Ме­лаш­ко, де ти жи­веш? По­ка­жи ме­нi ха­ту тво­го батька.


В Ме­лаш­ки так за­ки­да­лось сер­це, як пти­ця трi­пається кри­ла­ми в гус­то­му гiл­лi.


- Наша ха­та край се­ла в яру, на За­па­дин­цях, - ска­за­ла во­на ду­же ти­хо й зов­сiм спус­ти­ла вiї на що­ки.


Воли по­ма­лу плен­та­лись до­ро­гою. Лав­рiн мов­чав, i Ме­лаш­ка мов­ча­ла.


В лi­сi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. Зда­ва­лось, лiс уже дрi­мав, за­си­пав i тiльки че­рез сон ди­вив­ся з го­ри ос­вi­че­ни­ми вер­ха­ми на за­хо­дя­че над Бо­гус­ла­вом сон­це. На ви­со­ко­му ду­бi, над са­ми­ми го­ло­ва­ми па­руб­ка й дiв­чи­ни, зат­рi­па­ла кри­ла­ми якась пти­ця. Во­на зля­ка­лась їх обох так, що во­ни аж ки­ну­лись.


- Мелашко! - про­мо­вив Лав­рiн ти­хим го­ло­сом. - Як по­ба­чив я те­бе над во­дою, то не­на­че з кри­ни­цi по­го­жої во­ди на­пив­ся.


Мелашка за­со­ро­ми­лась i ди­ви­лась в зем­лю. Во­на мов­ча­ла. Пти­ця на де­ре­вi за­тих­ла, i знов у лi­сi ста­ло ти­хо, як у ха­тi.


- Твоя кра­са, твої чор­нi бро­ви не­на­че моє здо­ров'я. Як гля­нув я на те­бе, то на­че наб­рав­ся здо­ров'я - знов по­чав Лав­рiн.


По до­ро­зi про­ти їх iш­ла якась мо­ло­ди­ця, спус­ка­ючись з го­ри, Лав­рiн за­мовк.


Лiс кiн­чив­ся на го­рi. За лi­сом по­чи­на­лось се­ло, роз­ки­да­не на го­рах та в гли­бо­ких ярах. Лав­рiн сiв на вiз. Ме­лаш­ка одiй­шла на­бiк i пiш­ла по­пiд ти­ном. Во­ни по­ми­ну­ли церк­ву, знов спус­ти­лись воз­во­зом з кру­тої го­ри й по­вер­ну­ли в вузький, як ру­кав, яр. Лав­рiн поїхав за нею. Яр кру­тив­ся га­дю­кою на всi бо­ки. Ха­ти бу­ли по­де­ку­ди роз­ки­да­нi по­пiд го­ра­ми.


- Оце на­шi За­па­дин­цi, а он­деч­ки бi­лiє на­ша ха­та! - ска­за­ла Ме­лаш­ка, по­ка­зу­ючи на од­ну ма­леньку ха­ти­ну пiд са­мою кру­тою го­рою в кiн­цi вузької тiс­ної до­ли­ни.


Хата бу­ла тре­тя од кiн­ця й сто­яла край виш­не­во­го са­доч­ка. Во­на бу­ла ма­ла, ста­ра, аж по­хи­ли­лась на­бiк. Ко­ло ха­ти стри­мi­ли хлiв­цi та по­вiт­ка. Бу­ло по всьому вид­но, що Ба­лаш був чо­ло­вiк убо­гий.


- Мелашко, я прий­ду до те­бе на ва­шу ву­ли­цю. Чи прий­ти, чи не тре­ба? - спи­тав Лав­рiн.


- Приходь, - ска­за­ла Ме­лаш­ка, - але пос­пi­шай до­до­му, бо те­бе батько ла­яти­ме.


- А мо­же, ти вий­деш до мли­на над­ве­чiр, пiд ту вер­бу, де я сто­яв з во­ла­ми. Од­нак завт­ра не­дi­ля. Я одп­ро­шу­ся в батька або прий­ду i батька не пи­та­ючись.


Мелашка йшла ос­то­ронь i мов­ча­ла. Во­на ду­ма­ла.


- Чи прий­деш, Ме­лаш­ко? Бо я прий­ду, хоч би ме­не батько прив'язав.


- Прийду, - на­си­лу по­чув Лав­рiн од неї ти­хе сло­во.


Лаврiн спи­нив во­ли й во­див слiд­ком за Ме­лаш­кою очи­ма, до­ки во­на ввiй­шла в свою ха­ту. То­дi вiн по­вер­нув во­ли на­зад i поїхав до­до­му. З Бiєвець до Се­ми­гор бу­ла прос­тi­ша до­ро­га, але Лав­рiн поїхав на­зад тим са­мим шля­хом, ку­дою йшла Ме­лаш­ка. Йо­му зда­ва­лось, нi­би дiв­чи­на по­гу­би­ла за своїм слi­дом квiт­ки та зо­рi.


Лаврiн приїхав до­до­му аж опiв­но­чi. Батько нап­нув йо­го мок­рим ряд­ном:


- Чого це ти так дов­го ба­рив­ся, не­на­че їздив з мiш­ка­ми в Крим?


- Та там у мли­нi так за­вiз­но, що труд­но бу­ло до­тов­пи­ти­ся, му­сив зас­то­ювать чер­ги до са­мо­го ве­чо­ра, - одб­рi­ху­вав­ся Лав­рiн.


- А я ду­мав, чи не по­ла­мав ти ча­сом во­за, - го­во­рив сер­ди­то батько.


Мелашка ввiй­шла в свою убо­гу ха­ти­ну й стов­пом ста­ла.


Доки во­на йшла по­руч з Лав­рi­ном, до­ти на неї не­на­че пiв­ден­не сон­це свi­ти­ло, а як

1 ... 17 18 19 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"