Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

471
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 46
Перейти на сторінку:
увiй­шла в ха­ту, для неї не­на­че сон­це впа­ло з не­ба, i од­ра­зу ста­ла тем­на нiч. Ма­ти за­га­ду­ва­ла їй ро­бо­ту: ро­бо­та, ви­па­да­ла з рук. Во­на пiш­ла в са­док, ста­ла пiд виш­ня­ми, схи­лив­ши го­ло­ву, i для неї все зда­ва­дось, що во­на йде зе­ле­ним гаєм по­руч з Лав­рi­ном i нi­як не пе­рей­де то­го гаю… От во­на нi­би схо­дить з го­ри, вхо­дить в тем­ну до­ли­ну, а з до­ли­ни знов ви­хо­дить на го­ру й знов по­руч з Лав­рi-ном спус­кається в яр по­пiд ду­ба­ми, а Лав­рiн нi­би ди­виться на неї яс­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма та все го­во­рить, мов со­ло­вей­ко ще­бе­че… Ти­хiй та смир­нiй дiв­чи­нi йшла на ду­шу пiс­ня.

- Чи ти, дiв­ко, сьогод­нi зду­рi­ла, чи на те­бе нас­ла­но? - крик­ну­ла ма­ти.


Мелашка бу­ла з по­етич­ною ду­шею, з лас­ка­вим сер­цем. Ча­сом во­на в своїй роз­мо­вi не­са­мо­хiть вки­да­ла сло­ва пi­сень.


I зе­ле­ний гай, i Лав­рiн, i йо­го очі - все ра­зом щез­ло. Ме­лаш­ка важ­ко зiтх­ну­ла i пiш­ла в ха­ту до ро­бо­ти.


Другого дня, в не­дi­лю, Лав­рiн не мiг дiж­дать ве­чо­ра. Нi­ко­ли йо­му день не зда­вав­ся та­ким дов­гим. Над­ве­чiр Лав­рiн на­ки­нув на пле­чi свит­ку, взяв у ру­ки со­пiл­ку й пi­шов до мли­на. Йо­му зда­ва­лось, що йо­го ту­ди не­суть кри­ла. Цi­лу до­ро­гу то со­пiл­ка йо­го гра­ла, то пiс­ня нi­би са­ма спi­ва­лась.


Лаврiн прий­шов до Ро­сi. За ви­со­кою ске­лею пе­ред ним роз­гор­ну­лась до­ли­на з вер­ба­ми: греб­ля, Рось, млин над Рос­сю. Ве­чiрнє сон­це, так як i вчо­ра, об­ли­ва­ло яс­ним про­мiн­ням усю до­ли­ну. Во­да пiд ко­ле­са­ми шу­мi­ла… Лав­рiн гля­нув на мiс­ток на ло­то­ках. Ме­лаш­ки не бу­ло; по­ди­вив­ся пiд ту вер­бу, де вiн сто­яв з во­зом, i там її не бу­ло.


Понад Рос­сю над са­мим бе­ре­гом рос­ли дов­ги­ми ряд­ка­ми вер­би та ло­зи. На од­но­му ка­ме­нi пiд вер­бою си­дi­ла Ме­лаш­ка. Лав­рiн уг­ля­дiв її го­ло­ву з вiн­ком квi­ток. Со­пiл­ка са­ма за­ще­бе­та­ла, як пе­ре­пiл­ка. Ме­лаш­ка вгля­дi­ла Лав­рi­на на греб­лi, вста­ла з ка­ме­ня й ста­ла над во­дою, по­хи­лив­ши го­ло­ву.


Лаврiн пе­рей­шов че­рез греб­лю й на­си­лу про­дер­ся че­рез гус­тi вер­би та ло­зи, пе­реп­ле­те­нi бi­ли­ми кру­че­ни­ми па­ни­ча­ми то ожи­ною.


- Добривечiр, Ме­лаш­ко! - ти­хо про­мо­вив Лав­рiн, взяв­ши її за ру­ку.


- Доброго здо­ров'я! - обiз­ва­лась ще ти­хi­ше Ме­лаш­ка, i її очi ста­ли пов­нi слiз, як кри­ни­ця во­ди. - Я ду­ма­ла, що ти не прий­деш. Чо­го ти так за­ба­рив­ся? Чи те­бе ма­ти не пус­ка­ла, чи батько сва­рив­ся?


Сядьмо, Ме­лаш­ко, та по­го­во­ри­мо.


Вони сi­ли на дов­го­му, як стiл, ка­ме­нi. Сон­це свi­ти­ло на їх з-за Ро­сi й про­ни­зу­ва­ло зе­ле­нi вер­би, ку­щi ви­со­кої осо­ки ко­ло са­мо­го ка­ме­ня в во­дi, ви­со­кий кущ оче­ре­ту з куд­ла­ти­ми ки­ти­ця­ми, що зак­ри­вав їх од мли­на.


- Чого ти, Ме­лаш­ко, та­ка смут­на? Бро­ви твої чор­нi й ли­це бi­ле: де ж дiв­ся рум'янець з тво­го ли­ця?


- Я цi­лу нiч спа­ла, як не спа­ла. Все нi­би гу­ля­ла з то­бою в зе­ле­но­му гаю та квiт­ки рва­ла; все нi­би ди­ви­лась на те­бе - не на­ди­ви­лась, го­во­ри­ла з то­бою - не на­го­во­ри­лась.


Лаврiн роз­пи­ту­вав Ме­лаш­ку про її батька, ма­тiр, за сес­тер та бра­тiв. Во­на йо­му роз­ка­за­ла, що її батько бiд­ний, що ма­ти її ду­же лю­бить i жа­лує, що в неї ба­га­то ма­леньких сес­тер та бра­тiв. Лав­рiн об­няв її тон­кий стан, i во­на схи­ли­ла йо­му на пле­че го­ло­ву, зак­вiт­ча­ну ма­ком, нас­тур­цi­ями та м'ятою. На Лав­рi­но­ве ли­це по­хи­ли­лись свi­жi квiт­ки ма­ку та па­ху­ча м'ята й про­хо­лод­жу­ва­ли йо­го га­ря­чу що­ку, не­на­че хо­лод­на ро­са.


Мелашка роз­пи­ту­ва­ла Лав­рi­на про йо­го батька, про се­ло, за се­ми­горських дiв­чат. А во­да в Ро­сi ти­хо пли­ну­ла, по­то­ки гу­ли, не­на­че десь да­ле­ко у лi­сi, ти­хо ко­ли­ва­лась осо­ка та ла­тат­тя на во­дя­нiй бист­ри­нi ко­ло ка­ме­ня, не­на­че де­ре­во на ти­хо­му вiт­рi. Сон­це сi­да­ло за Рос­сю, за бо­гус­лавським лi­сом. Жи­та нi­би дрi­ма­ли. А в мо­ло­дих ду­шах роз­го­рю­ва­лась лю­бов, як роз­го­рюється сон­це лiт­нiм ран­ком.


Вже сон­це зов­сiм зай­шло, i над­во­рi ста­ло су­те­нi­ти. Ме­лаш­ка вста­ла.


- Чи це ти пi­деш уже до­до­му? - спи­тав Лав­рiн.


- Боюся опiз­ни­ти­ся. Ме­нi до­ро­га до­до­му че­рез гай.


- То я те­бе про­ве­ду, - ска­зав Лав­рiн. I во­ни обоє зня­ли­ся з ка­ме­ня й пiш­ли мiж жи­та­ми на го­ру. Лав­рiн про­вiв Ме­лаш­ку до се­ла. Вже бу­ло вид­но ха­ти. Тре­ба бу­ло про­ща­ти­ся.


- Дiвчино моя, кра­ща од сон­ця, не маю си­ли одiр­ва­тись од те­бе! Де зби­рається ва­ша ву­ли­ця? Йди до­до­му, а з до­му ви­ходь на ву­ли­цю. Я там те­бе жда­ти­му.


- Наша ву­ли­ця зби­рається не­да­ле­ко од церк­ви, пiд вер­ба­ми, ко­ло кри­ни­цi. Але як ти вер­неш­ся до­до­му вно­чi? Що то­бi батько ска­же?


- Вже про те не пи­тай! Те бу­де, що бог дасть. Ме­лаш­ка пiш­ла до­до­му, а Лав­рiн пi­шов до кри­ни­цi, де зби­ра­лась ву­ли­ця.


Надворi смер­ка­ло. Пiд вер­ба­ми, не­да­ле­ко од кри­ни­цi, за­во­ру­ши­лись дiв­ча­та й хлоп­цi. Лав­рiн сто­яв пiд вер­бою ко­ло ти­ну. Па­руб­ки вгля­дi­ли йо­го. Поз­до­ров­ка­лись з ним i за­раз при­мi­ти­ли, що Лав­рiн був їм нез­най­омий.


- Що ти за лю­ди­на? - спи­тав Лав­рi­на один па­ру­бок. - Ти, здається, не з на­шо­го кут­ка… А чо­го це ти, вра­жий си­ну, хо­диш до на­ших дiв­чат, на на­шу ву­ли­цю, нас не спи­тав­шись?


Парубки обс­ту­пи­ли Лав­рi­на навк­ру­ги.


- Я не бiєвський. Я прий­шов у Бiєвцi не­дав­но й шу­каю со­бi ро­бо­ти, - обiз­вав­ся Лав­рiн.


- Ого-го, доб­рий ро­бiт­ник! Ро­бо­ти не знай­шов, а на ву­ли­цю за­раз до­ро­гу знай­шов! - крик­нув дру­гий па­ру­бок.


- Коли хо­чеш з на­ми гу­ля­ти та до на­ших дiв­чат хо­дить, то став нам мо­го­ри­ча, а то ми то­бi ки­ями по­ка­же­мо до­ро­гу з на­шої ву­ли­цi.


Лаврiн знав па­ру­боцький зви­чай i по­вiв усю па­ру­бо­чу ва­та­гу в ши­нок. Вiн пос­та­вив їм мо­го­ри­ча i вже в зго­дi з ни­ми вер­нув­ся на ву­ли­цю.


Мелашка не­за­ба­ром ви­бiг­ла на ву­ли­цю. Лав­рiн пiз­нав її й од­рiз­нив­ся з нею од че­ля­дi. Во­ни ста­ли ос­то­ронь, пiд вер­бою ко­ло ти­ну, з-за кот­ро­го виг­ля­да­ли ши­ро­кi квiт­ки со­няш­ни­кiв. Лав­рiн прик­рив Ме­лаш­чи­нi пле­чi своєю сви­тою i об­няв її за стан.


Зорi ви­си­па­ли на не­бi. Се­ло зас­ну­ло. Дiв­ча­та спi­ва­ли та жар­ту­ва­ли з хлоп­ця­ми. А Ме­лаш­ка, як гор­ли­ця, гор­ну­лась до Лав­рi­на. Вже ву­ли­ця роз­бiг­лась. На не­бi зiй­шла зо­ря, а Лав­рiн усе сто­яв з Ме­лаш­кою i не мав си­ли одiй­ти од неї.


- Коли ж ти прий­деш до ме­не? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.


- Я до те­бе ла­ден що­но­чi хо­дить. Про­щай, чор­ноб­ри­ва! Про­щай, моє яс­не со­неч­ко! Десь ти, моя ми­ла, з ро­жi та з бар­вiн­ку зви­та, що до­дер­жа­ла ме­не до са­мо­го свi­ту, - ска­зав Лав­рiн.


- Коли я твiй го­лос ко­ло дво­ра по­чую, я за­раз ви­ли­ну до те­бе, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.


- Як я те­бе за се­бе вiзьму, чи не бу­деш ну­ди­тись в Се­ми­го­рах? - спи­тав Лав­рiн.


- Чого ме­нi

1 ... 18 19 20 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"