Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Без пуття, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Без пуття" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 20
Перейти на сторінку:
Злість і помс­та зак­ле­котіли в йо­го серці. Хо­ро­ви­те са­мо­любст­во йо­го нер­во­вої душі бу­ло збу­ре­не до са­мо­го дна. З ним тро­хи не ста­лись корчі. Очі при­гас­ли в од­ну мить, ста­ли ніби риб'ячі, потім зно­ву зай­ня­лись і заб­ли­ща­ли.

- Я швид­ше заст­ре­лю і йо­го, і се­бе, і те­бе, ніж він ме­не! - кри­чав Пав­лусь. - Так зну­ща­тись на­до мною, так кеп­ку­вать з ме­не! О, цього не бу­де ніко­ли! Не по­пу­щу! Не­ вар­то жи­ти на та­ко­му пас­куд­но­му, по­га­но­му світі!


- Неварт! Ми вартніші луч­чої долі, ви­що­го жи­вот­тя, з на­шим криш­та­ле­вим сер­цем, з на­шою криш­та­ле­вою лю­бов'ю!


- Пху на цей опо­га­не­ний світ! Пху на тво­го дур­но­го батька! Я ска­женію, я не­за­ба­ром здурію! Не ви­дер­жу дов­ше. Ме­не ду­шать чиїсь ру­ки, якісь об­ценьки, якісь кліщі за са­ме гор­ло. Умрімо, сер­це! Умрімо за­раз, та­ки за­раз!


- Умрім, мій ко­ха­ний! Тільки пе­рес­тань ска­женіть, пе­рес­тань ґедзкаться! Пав­лу­сю, щас­тя моє зо­ло­те, сер­це моє діаман­то­ве! не га­ла­суй, не мор­дуй се­бе! Я лад­на за­раз вмер­ти з то­бою й за то­бою.


- Умрімо! Умрім за­раз! Смерть - це на­ше весілля! Це не смерть, це бу­де на­ше ве­ли­ке од­родіння. Це бу­де рай­ське ра­юван­ня. Я ту­манію од цього щас­тя, од цієї ідеї. Це виз­во­лен­ня! зо­ло­та сво­бо­да од усього!


- Це ра­юван­ня! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.


- Це рай­ська Нірва­на на­шо­го Буд­ди! Ми пе­рей­де­мо в справ­дешній світ з цього зем­но­го нікчем­но­го баг­на. Ми по­ли­не­мо вдвох у не­бес­ний простір без гра­ниць, без кінця. Ми літа­ти­ме­мо між зо­ря­ми, між ку­па­ми зірок.


- Сидітимемо в повіквічно­му кон­церті. Це ж пиш­но­та!


- Не сидіти­ме­мо, а летіти­ме­мо в ефірі, на­че на про­гу­лянні, слу­ха­ти­ме­мо світо­вий кон­церт і за­ра­зом ми­лу­ва­ти­ме­мось уся­ки­ми зірка­ми, сон­ця­ми, уся­ки­ми бу­ке­та­ми зірок, ди­во­виж­ни­ми взор­ця­ми, спле­те­ни­ми з сонців та зірок. Прав­да, бу­де гар­но? - про­мо­вив Пав­лусь.


- Ой гар­но! Це ж ра­юван­ня для ву­ха й зо­ру, для сер­ця й душі.


- Вмираймо швид­ше! За­раз! Ой як мені за­ма­ну­ло­ся вмер­ти! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Бе­ри руш­ни­цю та ходім най­ме­мо но­мер у гос­ти­ниці; ти заст­рель ме­не, а я те­бе, - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- Пхе! Це бу­де вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміяти­муться наші знай­омі в Мен­тоні, в Ніцці, - ска­зав Пав­лусь. - Ще й в га­зе­тах обсміють, опо­га­нять і наг­лу­зу­ються якісь письма­ки.


- Твоя прав­да. В га­зе­тах тільки й чи­таєш, що який­сь при­ше­ле­пу­ва­тий київський швець або кра­вець най­няв но­мер з яко­юсь при­цу­цу­ва­тою швен­дею та й по­заст­ре­лю­ва­лись обоє. Ма­дам Трю­ше в Мен­тоні лус­не од сміху, як про­чи­тає про цей наш про­заїчний бур­жу­аз­ний вчи­нок у га­зе­тах. Луч­че бу­де от­руїти­ся.


- Або з мос­ту та в Дніпро, - ска­зав Пав­лусь. - Але, пхе! Це вже бу­де зовсім по-му­жицькій, - «з мос­ту та в во­ду!» Це ж так при­ка­зу­ють му­жи­ки ту­теч­ки на Ук­раїні. Умрім на вер­шині Монб­ла­на або Юнгф­рау, або на Рігі! Там близько до не­ба! Та­меч­ки ми вже бу­де­мо сли­ве в небі, за хма­ра­ми. Там лідни­ки та сніг, і ба­цил вже не­ма: не на­бе­ре­мо їх на той світ у не­бо!


- Ой гар­но! їдьмо ту­ди! - мо­ви­ла во­на.


- Далеко, сер­це моє! В ме­не всього який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців у ки­шені, бо як по­мер «мій банк», то в ме­не ста­ло по­рожньо в ки­ше­нях. Тро­хи шко­да мо­го «небіжчи­ка бан­ка», - ска­зав Пав­лусь.


- Та й у ме­не не­ма гро­шей. «Мій банк» дає ви­дав­цем усе, навіть ку­ха­реві. «Мій банк» - скна­ра. Та я про­дам по­тай од «сво­го бан­ка» ма­мині брильянти, та й поїде­мо вми­рать або на Монб­лан, або на скляні, па­хучі лідни­ки в Грен­ландії, бо там не­ма ба­цил.


- Коли ж і до Грен­ландії доб­ра бу­де про­маш­ка. Десь во­на, здається, ду­же да­ле­ко, - ска­зав Пав­лусь.


- Здається, аж за Авст­ралією, ту­ди десь ік по­лю­сові, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Да­ле­ко, ду­же да­ле­ко! Ту­ди тре­ба дов­го їха­ти, а вмер­ти за­раз мені страх як ба­жається! - ма­ри­ла Нас­ту­ся.


- Ми вмре­мо на Монб­лані й се­ред обе­ремків квіток! - крик­нув Пав­лусь. - Ми оце за­раз ум­ре­мо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Qu­el­le idee! Ли­са го­ра, це ж наш київський Монб­лан! І до не­ба близько!


- Невже! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся. - Я там ніко­ли не бу­ла!


- Високо, чор­том ви­со­ко! І там жи­вуть не лю­де, а ду­хи. Це ж Брок­кен наш! Там же вночі бен­ке­ту­ють ду­хи, справ­ля­ють ша­бас відьми!


- А де ж ми на­бе­ре­мо та на­гар­баємо стільки квіток, щоб учадіть в по­етич­но­му вес­ня­но­му ча­ду? - спи­та­ла Нас­ту­ся.


- Ми на­бе­ре­мо їх у Аф­риці, бо те­пе­реч­ки там са­ме май! Ми їх пе­реп­ре­мо в од­ну мить че­рез ек­ва­тор і наб­гаємо цілі во­зи і всте­ли­мо всю Ли­су го­ру. Qu­el­le idee!


- А справді, зробім так! - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- Ти ще, сер­це, ме­не не знаєш га­разд. Я ска­жу та­ке сло­во, і всі квітки з Кап­лен­да й Транс­ва­аля так і пе­ре­ле­тять на днищі на Ли­су го­ру в од­ну мить! Я про­мов­лю од­не сло­во, і лю­де в місті вим­руть в од­ну го­ди­ну; ска­жу дру­ге сло­во - і во­ни по­ожи­ва­ють! В мені ве­ли­ка, нав­ди­во­ви­жу ве­ли­ка хо­вається си­ла!


- Невже! А я цьому не бу­ла й досі відо­ма, - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- Еге ж пак! Не бу­ла відо­ма… Так знай же те­пе­реньки. Схо­чу тільки і од­ра­зу ста­ну Пе­ро­ном, роз­мов­ля­ти­му з пре­муд­рим Со­ло­мо­ном, по­ба­чу Савську кра­су­ню-ца­ри­цю, бу­ду з нею ко­хаться, цілу­ва­тись, - от що!


- Цьому я йму віри, бо раз спірит у Мар­селі вик­ли­кав тінь моєї ма­ми.


- Одже ж ру­шай­мо мерщій в до­ро­гу, бо… бо… я вже знов по­чу­ваю, що більшаю, рос­ту. Моя го­ло­ва піднімається. Я вже от-от не­за­ба­ром до­торк­ну­ся го­ло­вою до стелі. Мої ру­ки дов­ша­ють, мої плечі шир­ша­ють. Я вже чер­ка­юсь пле­чи­ма об обидві суп­ро­ти­лежні стіни. Я стаю, знов стаю до­по­топ­ним іхтіозав­ром… Шия моя вже ста­ла дов­га, не­на­че в зеб­ри. А ти? - спи­тав Пав­лусь.


- І я не­на­че все більшаю та більшаю, - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- В ме­не знов не­на­че хтось ба­ри­ла­ми на­ли­ває ко­хан­ня. Я по­чу­ваю вдру­ге вже ве­ле­тенську лю­бов іхтіозаврів. Моє сер­це ста­ло та­ке завбільшки, як макітра па­ху­чих ва­ре­ників ко­хан­ня, та ще й у сме­тані. А ти?


- І моє сер­це вже ста­ло, як ба­рильце, - ска­за­ла Нас­ту­ся, - в ме­не ніби хтось на­ли­ває ко­хан­ня відра­ми, чер­па­ка­ми, дійни­ця­ми; на­ли­ває оде­ко­ло­ну, духів, шам­пансько­го. Я са­ма стаю не­на­че здо­ро­ве ба­ри­ло і от-от не­за­ба­ром лус­ну од ко­хан­ня: об­ручі на мені вже лу­щать.


- Моя Спідни­це! мерщій тікай­мо на Ли­су го­ру! Я вже знов став іхтіозав­ром. Шия моя роз­пи­рає сте­лю, плечі роз­пи­ра­ють стіни. Я вже спов­нив со­бою всю кімна­ту. Ой, не­за­ба­ром роз­ва­ляю со­бою увесь дім, бо не змішусь і в ціло­му домі. Тікай­мо на ши­ро­кий простір будлі-ку­ди, моя Пан­чо­хо

1 ... 16 17 18 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без пуття, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Без пуття, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Без пуття, Нечуй-Левицький"