Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 168
Перейти на сторінку:
шеп­тав вiн. - Хоч би i вмер­ти отак. Во­ни ста­ли. Хрис­тя мов­ча­ла.

- Ось уже i двiр твiй! - жур­ли­во про­мо­вив Фе­дiр. - Госпо­ди, як швид­ко! Во­на зiтх­ну­ла i од­ки­ну­ла по­лу. Фе­дiр поба­чив її ли­це, блi­де, за­ду­ма­не.


- Спасибi то­бi, Фе­до­ре, - ти­хо по­дя­ку­ва­ла во­на. - Про­щай! - I нап­ря­ми­ла­ся у хвiрт­ку.


- Христе! - обiз­вав­ся вiн. Во­на озир­ну­ла­ся. Фе­дiр кинувс­я:


- Хоч од­но сло­во… Лю­ба моя, ми­ла моя!


Вiн об­хо­пив її i хо­тiв по­цi­лу­ва­ти. Хрис­тя мот­ну­ла­ся i в од­ну мить опи­ни­ла­ся за хвiрт­кою. Во­на са­ма не знає, чо­го їй ста­ло смiш­но-смiш­но… Роз­дав­ся ти­хий ре­гiт.


- Ти смiєшся, Хрис­те?.. Смiєшся?.. - пи­тає, трем­тя­чи увесь, Фе­дiр.


- Iди вже со­бi, - з-за хвiрт­ки ска­за­ла Хрис­тя.


- Господь з то­бою! - про­мо­вив Фе­дiр i, на­че п'яний, по­вернув на­зад май­да­ном.


У Хрис­тi жаль так зда­вив сер­це, що аж сльози вис­ту­пи­ли на очах. Во­на вже ма­ла бу­ла гук­ну­ти на Фе­до­ра, щоб вер­нувся, та не гук­ну­ла. Схи­лив­шись на во­ро­та, во­на диви­лась, як нет­вер­дою сту­пою по­тяг вiн вiд неї, кри­ючись у сi­рих по­мер­ках но­чi. Йо­го бi­лий ко­жух то блис­не, то зник­не. Ось уже не ста­ло й вид­но; чут­но тiльки, як ступ­нi ри­по­тять у ти­хо­му мо­роз­но­му по­вiт­рi. Да­лi i ступ­нi за­тих­ли.


Христя ще пос­то­яла, озир­ну­лась навк­ру­ги, гля­ну­ла у не­бо на зо­рi… Ти­хо та яс­но виг­ра­ють во­ни. Хрис­тя важ­ко i гли­бо­ко зiтх­ну­ла i, пох­ню­пив­шись, по­вер­ну­ла до ха­ти.





VI



***


Сумно ми­на­ли праз­ни­ко­вi днi, важ­ко тяг­ли­ся дов­гi рiз­двянi но­чi, при­но­ся­чи i про­но­ся­чи не­од­рад­нi дум­ки. Од­нiї тiльки не про­но­си­ли во­ни з за­ду­ре­ної Прiсьчи­ної го­ло­ви: на­че цвя­шок, за­би­ла­ся во­на у ду­шу, за­го­ро­ди­лась у сер­це. Що, ко­ли справ­дi од­бе­руть вiд неї її зем­лю? Во­на пригадати­ не змо­же, що то­дi бу­де з нею? На ту зем­лю вся її на­дiя, там - її доб­ро, її жит­тя; без зем­лi - го­лод­на смерть! А Грицько та­кий. Уже ко­ли вiн на­мi­рив­ся що зро­би­ти, то зро­бить. Кар­по ка­же: не жу­рiться - за нас мир. Та що той мир - сот­няд­ру­га бiд­но­ти? Що во­ни по­роб­лять, ко­ли багат­ирi зат­нуться? Не всту­пить гро­ма­да за зем­лю, ба­га­ти­рям що? Бе­рiть, ска­жуть, зем­лю, тiльки не ждiть вiд нас нi­якої по­мо­чi. До­сi ми i тим, i дру­гим гро­ма­дi слу­жи­ли, а з сього ча­су - моя ха­та скраю, я нi­чо­го не знаю!.. Ко­жен будь сам со­бi. I пi­де мiж людьми роз­лад­дя, во­рож­не­чi. Чи варт во­на, без­вiс­на Прiська з своєю без­вiс­ною нуж­дою, тiї спiр­ки? I гро­ма­да ска­же: що нам Прiська та­ке, у якiй во­на по­мо­чi ста­не, що ми роз­пи­наємось за неї? Ба­га­то нас ги­бiе i так… Гос­по­ди! як же без зем­лi бу­ти? Доб­ре тим па­нам: у їх її не ора­но, не мi­ря­но, а в нас той не­ве­лич­кий шма­то­чок, а скiльки то очей зазд­риться на йо­го? Скiльки рук тяг­неться за нею? Кож­но­му хо­четься схо­пи­ти, бо в зем­лi - хлi­боро­б­сь­ка си­ла!


А в па­нiв зем­ля. I чо­му гос­подь бог так не дав, як у па­нiв, - дру­ге дi­ло. Па­ни тiльки зна­ють па­ну­ва­ти. Во­ни са­мi ко­ло зем­лi не хо­дять, її не роб­лять, дру­гi за них топ­чуться ко­ло неї. Чо­го ж во­но так у свi­тi? На­що гос­подь бог так дав, що ко­му зем­лi i не тре­ба - в нього зем­лi нес­хо­ди­ме, а в ко­го її жме­ня, на ту жме­ню сот­ня ро­тiв роз­зя­ви­ла­ся. Чи не зроби­ти б ца­ре­вi чи ко­му там та­ко­го: одiб­ра­ти зем­лю вiд то­го, хто ко­ло неї сам не хо­дить, та й роз­да­ти б то­му, хто у їй риється, - скiльки б нуж­ди з свi­ту зник­ло, скiльки б слiз об­сушилося, дос­тат­ку та щас­тя при­бу­ло.


Кругом го­ло­ва йшла у Прiськи вiд тих ду­мок, i всi во­ни схо­ди­ли­ся з од­нiєю; що бу­де, ко­ли в неї зем­лю од­бе­руть? Не зна­ючи, як її роз­га­да­ти, во­на ремст­ву­ва­ла на лю­дей, ремст­ву­ва­ла i на Кар­па: на­вi­що вiн по­вi­дав їй ра­нi­ше про те? Ще, мо­же, i не од­бе­руть, а од­бе­руть - то хоч би зра­зу одiб­ра­ли: зра­зу б во­на дiз­на­ла­ся, що у неї не­має зем­лi. Уже б то­дi i при­га­ду­ва­ла, що їй ро­би­ти, як їй бу­ти. А от те­пер - тiльки му­ка тяж­ка, нес­по­дi­ва­не по­чут­тя но­во­го го­ря… Ну, вже й жит­тя! Кра­ще тем­на мо­ги­ла, нiж та­ке жит­тя! - казал­а во­на, до­жи­да­ючи зо дня на день сiльсько­го схо­ду, вигля­даючи, чи не йде хто кли­ка­ти її.


Пройшов тиж­день. Нас­тав Но­вий рiк. Що то їй но­вий рiк при­не­се? Сер­це її не­по­кiй­но би­ло­ся. На тре­тiй день но­во­го ро­ку зран­ку за­бi­гав Кар­по ска­за­ти, що пiс­ля во­дос­вят­тя збiр­ка. "Мо­же, й про вас бу­дуть ба­ла­ка­ти. Ви­ходьте пiс­ля обi­ду", - до­дав.


"Чи йти, чи нi? - ду­ма­ла Прiська. - Пi­ти, а ко­ли не бу­дуть за неї го­во­ри­ти, - чо­го, ска­жуть, прий­шла? А не пi­ти - рi­шать без неї. Ко­ли б во­на там бу­ла, все б яке сло­во за се­бе за­мо­ви­ла".


Непокiйна i аж зе­ле­на, швен­дя­ла Прiська по ха­тi i не зна­ла, що їй ро­би­ти. Во­на при­га­ду­ва­ла всi сни, якi тiльки сни­лися їй за той час, ко­ли во­на по­чу­ла ту прок­ля­ту звiст­ку, - чи на доб­ро во­ни, чи на ли­хо?.. Та й сни бу­ли, як i жит­тя, - страш­нi та не­од­рад­нi: всi по­кiй­нi сни­ли­ся їй, но­ве ли­хо верз­ло­ся… Що во­ни вi­щу­ють, що про­ро­ку­ють? Не роз­га­дає во­на своєю го­ло­вою, не прог­ля­не зом­лi­лою ду­шею, на­болiлим сер­цем.


Прийшов день збо­ру. Хрис­тя ра­нi­ше i обiд зва­ри­ла, щоб не ба­ри­ти ма­те­рi. Во­на, див­ля­чись на неї, i са­ма жу­ри­ла­ся i не зна­ла, чим би їй роз­ве­се­ли­ти ма­тiр. Прiська не обi­да­ла. Де вже та стра­ва iти­ме на ду­шу, ко­ли, мо­же, з завтрашньо­го дня нi­чо­го бу­де ку­са­ти? Уки­ну­ла Прiська лож­ку ка­шi у рот; не по­жу­вав­ши, ковт­ну­ла та й уда­ви­ла­ся. З тим ус­та­ла i з-за сто­лу.


Крик i гвалт зас­та­ла Прiська на май­да­нi ко­ло во­лос­тi, де зiб­ра­лась гро­и­ада. Стар­ши­на, за­сi­да­те­лi, пи­сар, ста­рос­та сто­яли на рун­ду­цi i мовч­ки по­зи­ра­ли на мо­ре ша­пок, що ко­ли­ха­ло­ся по май­да­ну. Лю­ди схо­ди­ли­ся у ку­пи, го­мо­нi­ли i зно­ву роз­хо­ди­лись. Од­нi кри­ча­ли: "Не хо­че­мо так! чо­го та­ка прав­да у свi­тi?" Дру­гi роз­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми i го­лос­но гу­кали: "Не бу­де по-ва­шо­му!" Ко­жен ка­зав своє, i на май­да­нi сто­яв та­кий го­мiн, що не роз­бе­реш, хто чо­го хо­че, хто за ко­го го­во­ре. Прiська, по­ба­чив­ши куп­ку жi­нок, що сто­яли в сто­ро­нi, по­вер­ну­ла до їх. Тут бу­ли: Феська Ла­зор­чи­ши­на, Ки­ли­на Чо­пiв­на, Гор­пи­на Тка­ле­ва, Мар'я Бу­бир­ка - все то свої, знай­омi.


- Здоровi! - при­вi­та­ла­ся Прiська.


- Здорова. I ти, Прiсько, прий­шла по­ди­ви­ти­ся? - спи­та­ла Мар'я Бу­бир­ка, ог­ряд­на, чер­во­но­пи­ка мо­ло­ди­ця.


- Знайшла ди­во, - ска­за­ла Прiська. - Уже

1 ... 16 17 18 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"