Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Зугарнi! Зап­лу­таєтесь у своїх по­лах та й по­па­даєте.

- Побачимо.

Змагалися, аж по­ти не пос­хо­ди­ли­ся всi до гур­ту. То бу­ло завж­диш­не зма­ган­ня; дiв­ча­та бу­ли ще ра­дi, що па­руб­ки з ни­ми - i ве­се­лi­ше, i ох­вiт­нi­ше: чи п'яне на­па­деться, чи соба­ка ки­неться - є ко­му одс­то­яти й обо­ро­ни­ти. Усi ра­зом по­су­н­ули да­лi, дех­то гур­том, дех­то в па­рi. Ївга на­че при­липла до Ти­мо­фiя, хоч той бiльше ба­ла­кав з дру­ги­ми дiв­чатами. Фе­дiр по­ну­ро тяг­ся за Хрис­тею. Так i хо­ди­ли по всьому се­лу, за­бi­га­ючи тро­хи не у ко­жен двiр.

Уже по дру­гих кра­ях се­ла стих­ла ко­ляд­ка, уже i свiт­ло де-не-де тiльки го­рi­ло, а на­шi ко­ляд­ни­ки все ще бi­га­ли та вiд­шукували, ко­му б за­ко­ля­ду­ва­ти.

- Чи бу­ли, дiв­ча­та, у ма­те­рi?

- Були.

- Бач, а ми не бу­ли.

- Гарнi!

- Певно, во­на не спить. Хо­дi­мо.

- А хо­дi­мо, справ­дi, ще раз до ма­те­рi, - ска­за­ла Гор­пи­на.

- Пiзно бу­де. Он уже мi­сяць сi­дає, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Хай сi­дає. Хi­ба i без йо­го не вид­ко шля­ху? Ко­ли боїшся - про­ве­де­мо, - ка­жуть па­руб­ки.

Христя про­ти­ви­ла­ся, одс­ту­пає на­зад.

- Як Хрис­тя не пi­де, то й ми не хо­че­мо! - упи­ра­ються дiв­чата. Два па­руб­ки пiд­бiг­ли до Хрис­тi i, взяв­ши за ру­ки, по­волокли за гур­том. Мi­сяць зов­сiм спус­тив­ся над го­ру, на­че пiвх­лi­ба ле­жа­ло над зем­лею; з яс­но­го та блис­ку­чо­го вiн став мут­ним-чер­во­ним; по не­бу тiльки виб­лис­ку­ва­ли зо­рi та зем­ля свi­ти­ла своїм бi­лим снi­гом. Уже не тiльки лю­ди - й со­ба­ки утих­ли; тiльки ти­ми ву­ли­ця­ми, де про­хо­ди­ли ко­лядники, чу­ли­ся ще со­ба­чi за­во­ди…

Поти дiй­шли до Вов­чи­хи, мi­сяць зов­сiм скрив­ся, i ха­та Вов­чи­хи сто­яла тем­на та сум­на.

- Бач, я ка­за­ла - не йдi­мо, - ма­ти вже спить, - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя.

- Хiба не мож­на збу­ди­ти? - ска­зав Ти­мо­фiй i нап­ря­мив­ся в двiр.

- Тимофiю! Ти­мо­фiю! - за­гу­ка­ли дiв­ча­та. - Не бу­ди! Вер­нися! Ти­мо­фiй став. Па­руб­ки нас­то­юва­ли - збу­ди­ти ма­тiр, дiв­ча­та ка­за­ли - не тре­ба.

- Хай ста­ра хоч у свя­то вис­питься. Ми їй i так не даємо спа­ти, - до­во­ди­ли дiв­ча­та.

Парубки зго­ди­лись, хоч ще прис­то­юва­ли.

- Годi! По­ра до­до­му, - ска­за­ла Ївга. - Ти, Ти­мо­фiю, iдеш? Ти­мо­фiй мов­чав.

- Хiба Ти­мо­фiєвi по ру­цi з то­бою йти? - обiз­ва­ла­ся Прiсь­ка, да­ле­ка Ти­мо­фiєва ро­дич­ка.

- А твоє яке дi­ло? - виз­вi­ри­ла­ся Ївга.

- Я Хрис­тю од­ве­ду, - ска­зав Ти­мо­фiй.

- Я не хо­чу з то­бою. Он Ївга то­бi, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Тимофiєвi Ївга! - гук­ну­ли дiв­ча­та.

- Так, так! - зго­ди­ли­ся хлоп­цi. - Ти­мо­фiй Ївгу ве­де, Гриць­ко - Ма­ру­сю, Онисько - Гор­пи­ну, Фе­дiр - Хрис­тю, - дi­ли­ли хлоп­цi мiж со­бою дiв­чат.

- Становись, брат­ця!

I ко­жен, пi­дiй­шов­ши до своєї, по­вер­ну­ли на­зад. Де­яким тре­ба бу­ло йти у лi­ву ру­ку, дру­гим - у пра­ву, тре­тiм - пря­мо. Гор­пи­нi й Хрис­тi до церк­ви ра­зом, а там ще чи­ма­лий май­дан зос­та­вав­ся Хрис­тi до­до­му. Гурт роз­си­пав­ся, розби­вся, i, на хо­ду про­ща­ючись, ро­зiй­шла­ся кож­на куп­ка своєю до­ро­гою.

Горпина i Хрис­тя - од­на бi­ля дру­гої; ко­ло їх з обох бо­кiв хлоп­цi. Онисько, не­ве­лич­кий, у своєму дов­го­му ко­жу­сi, ко­трий тро­хи не во­ло­чив­ся по зем­лi, смi­шив дiв­чат: то ви­гадку увер­не яку, то ко­лiн­це ви­ки­не. Ре­гiт i жар­ти не сти­хають. За­те Фе­дiр, по­ну­рив­шись, тяг­не ко­ло Хрис­тi, нi­мий-мов­чаз­ний. Йо­му мов i гар­но ко­ло неї йти, i ра­зом бо­яз­ко; йо­му хо­четься i со­бi що-не­будь ска­за­ти, чим-не­будь дiв­чат пос­мi­ши­ти, та по­ки на­ду­мається, ди­вись - Онисько уже й розс­мi­шив. Аж плач йо­го бе­ре, який вiн нес­мi­лий та незу­гарний. Не­да­ром батько ка­же - дур­ний. "Дур­ний i є", - ду­має вiн, мовч­ки бей­ка­ючись.

Аж ось i церк­ва по­ка­за­ла­ся, чор­нiє у сi­ро­му мо­ро­цi но­чi; кру­гом неї ти­хо­сум­но.

- Дивись, як ме­нi страш­но, - струс­нув­шись, ка­же Хрис­тя. - Оце то­бi, Гор­пи­но, вже й до­ма, а ме­нi ще май­да­ном скiльки йти. Мо­же б, ти про­ве­ла?

- Е, нi, сест­ри­це: спа­ти вже хо­четься. Та те­бе он Фе­дiр та Онисько аж до­до­му до­ве­дуть.

- Чого там Онисько, я i сам! - обiз­вав­ся Фе­дiр.

Дiвчата поп­ро­ща­ли­ся, ро­зiй­шлись. Онисько, по­вер­нув­ши за церк­ву, став.

- То ти, Фе­до­ре, сам?

- Атож.

- Так про­ща­вай­те. На доб­ра­нiч!

- Прощай. Доб­ра­нiч!

Христя i Фе­дiр зос­та­ли­ся уд­вох. Де­кiлька ча­су йшли мо­в­ч­ки. Фе­дiр ду­мав, що б йо­го Хрис­тi ска­за­ти; Хрис­тя мовч­ки вис­ту­па­ла i раз по раз стру­шу­ва­лась.

- Ти, Хрис­те, за­мерз­ла? - на­ду­мав­ся Фе­дiр.

- I са­ма не знаю, що це зо мною: на­че тряс­ця тря­се.

- Коли хоч… - нес­мi­ло по­чав Фе­дiр, - у ме­не ко­жух доб­рий i дов­гий.

- То що, ски­неш? А сам у со­роч­цi зос­та­неш­ся?

- У ме­не сви­та… А хо­чеш - по­ли ши­ро­кi - по­лою прик­рию.

I в од­ну мить розс­теб­нув ко­жух.

Христя ус­мiх­ну­ла­ся. Фе­дiр по­ба­чив, як у Хрис­тi очi блис­ну­ли… Йо­го сер­це тьохну­ло… Не при­га­дає, як i ко­ли Хри­стя опи­ни­ла­ся пiд йо­го ко­жу­хом, ко­ло йо­го бо­ку. Йо­му гар­но так i теп­ло, ра­дiс­но. Прос­ту­ють обоє мовч­ки.

- Що, ко­ли б се твiй батько по­ба­чив, що ми так iде­мо? - спи­та­ла Хрис­тя i за­ре­го­та­ла­ся.

- Христе! - скрик­нув Фе­дiр, при­да­вив­ши її до бо­ку.

- Ти ж не да­ви­ся, - лас­ка­во обiз­ва­лась Хрис­тя. Фе­дiр за­тре­мтiв.

- Поки свi­ту сон­ця, - по­чав вiн, - по­ки зем­ля стоїть… по­ки сам про­па­ду - не за­бу­ду я сього, Хрис­те. Хрис­тя дзвiн­ко за­реготалася.

- Чого це так? - спи­та­ла.

У Фе­до­ра дух спер­ло у гру­дях, ог­нем пек­ло ко­ло сер­ця.

- Ти смiєшся, Хрис­те… То­бi бай­ду­же, - зно­ву по­чав вiн, - а я? я… Батько ме­не лає: дур­ний - ка­же. Я сам чую, що оду­рiв. А то­бi бай­ду­же, ти смiєшся… Го­луб­ко моя! - ти­хо про­шептав Фе­дiр i мiц­но при­тис Хрис­тю до сво­го сер­ця.

Вона чу­ла, як во­но у йо­го не­са­мо­ви­то ко­ло­ти­ло­ся, як йо­го га­ря­че зiт­хан­ня грi­ло ли­це їй.

- Не пус­туй, Фе­до­ре, - су­во­ро ска­за­ла во­на.

- Без те­бе ме­нi свiт - не свiт i лю­ди - не лю­ди! - крiзь плач скрик­нув вiн. - Я не знаю, чо­го ти моєму батько­вi не­лю­ба… Та хто йо­му лю­бий? Усi - то дур­нi, то во­ро­ги… I за­дасться та­ке! - жа­лiв­ся Фе­дiр.

Христя важ­ко зiтх­ну­ла… "Цей Фе­дiр справ­дi ко­хає її i щи­ро ко­хає. Грiх i те ска­за­ти, щоб вiн був i не­пу­тя­щий який. I з се­бе кра­си­вий i доб­рий", - ду­ма­ло­ся їй. То бу­ла хви­ли­на, ко­ли i Хрис­тi сер­це обiз­ва­ло­ся. Щи­рий i жа­лос­ли­вий го­лос Фе­до­рiв ура­зив йо­го. Мовч­ки во­ни прой­шли ще чи­ма­ло. Во­на чу­ла, як Фе­до­ро­ва ру­ка вже важ­че та важ­че обвивала­ся ­ко­ло її ста­ну, да­ви­ла її до йо­го… Во­на не про­тивилася, їй пле­че чер­ка­ло­ся з йо­го пле­чем, її бiк приходивс­я ко­ло йо­го сер­ця.

- Хоч би i вiк отак, Хрис­те, -