Читати книгу - "Життя і мета собаки"

Робити не було чого.

Після, здається, найдовшого дня в моєму житті я почув, як до будинку під’їхала машина Мами. Хряснули двері, і пролунав тупіт у будинку.

– Бейлі! – закричав хлопчик, відчиняючи двері.

Я підскочив до нього, мене переповнювала радість, що ми назавжди покінчили з цим божевіллям, але він стояв і розглядав гараж.

– Ой, Бейлі… – чомусь сумно промовив він.

Сповнений шаленої енергії, я промчав повз нього й забіг до будинку, перестрибуючи через меблі. Я помітив Димка, погнався за ним угору сходами й загавкав, коли він заліз під ліжко Мами й Тата.

– Бейлі! – суворо гукнула мені Мама.

– Поганий собака, Бейлі, – сердито сказав хлопчик.

Я був просто приголомшений таким несправедливим обвинуваченням. Поганий? Мене випадково зачинили в гаражі, а я охоче пробачаю це їм. Чому ж вони сварять мене та показують пальцем?

За хвилину я вже знову був у гаражі й допомагав хлопчикові збирати все, чим я погрався, і більшу частину того, що було в перекинутому контейнері. Прийшла Мама, перебрала одяг, забрала його в дім, а мене так ніхто й не похвалив за те, що я знайшов усе це!

– Собачі Двері, – суворо сказав хлопчик, але нічим мене не пригостив. Я вже почав думати, що то теж якась лайка, на зразок «поганий собака», і це, як мінімум, було дуже прикро.

Вочевидь, усім сьогодні було непросто, і я, звичайно, дуже хотів, щоб лихо якнайшвидше забулося, але, коли прийшов Тато й дізнався про ситуацію в гаражі від Мами та хлопчика, він розкричався. Тоді я зрозумів, що він на мене сердиться. Я тихо втік до вітальні, не звертаючи увагу на хитру пику Димка.

Тато й Ітан кудись пішли зразу після вечері. Мама сіла за стіл і почала дивитися в якісь папірці, не зводячи з них очей навіть тоді, коли я поклав їй на коліна чудовий обслинений м’ячик.

– Фе, Бейлі, – сказала вона.

Коли додому повернулися Ітан і Тато, хлопчик покликав мене в гараж і показав мені велику дерев’яну коробку. Він заліз у неї, і я до нього долучився, хоча там було парко й тісно удвох.

– Будка, Бейлі. Це твоя будка.

Я не розумів, як ця коробка зі мною пов’язана, але погратися в «будку» був не проти, якщо при цьому мені дадуть смачненького. «Будка» – це залізти в дерев’яну коробку й з’їсти собаче печиво. Ми робили штуки з будкою і з собачими дверима, поки Тато ходив по гаражу, розставляв різні речі на верхні полиці й прив’язував мотузку до великого металевого контейнера. Я неймовірно зрадів, що «Собачі Двері» тепер знову пов’язувалися зі смачним!

Коли хлопчик втомився від цих штук, ми зайшли в дім і почали борюкатися на підлозі.

– Час спати, – сказала Мама.

– Ну, будь ласка, матусю! Можна, я ще пограюся?

– Нам обом завтра до школи, Ітане. Час казати Бейлі добраніч.

Оскільки подібні розмови в домі відбувалися постійно, то я рідко звертав на них увагу, але цього разу підвів голову, почувши своє ім’я та помітивши зміну настрою хлопчика. Від нього повіяло смутком і жалем: коли він підвівся, то опустив плечі.

– Ну що ж, Бейлі. Час спати.

Я знав, що значить «спати», але ми, вочевидь, цього разу пішли туди іншим шляхом. Хлопчик привів мене до гаража й розважив мене ще однією грою в «Будку». Все було добре, але я був глибоко і прикро вражений, коли за хвилину хлопчик знову зачинив мене самого-самісінького в гаражі.

Я загавкав, намагаючись з’ясувати, що це все означає. Усе тому, що я порвав свою подушку? Я ж на ній усе одно не спав, тільки лежав для годиться. Невже вони очікують, що я ночуватиму всю ніч тут, у гаражі? Ні, такого просто не може бути.

Чи може?

Я так засмутився, що не витримав і заскавчав. Думка про те, що хлопчик лежить там, у ліжку, сам-один, без мене, сповнила мене такого жалю, що захотілося погризти черевики. Я плакав гучніше й побивався без міри.

Через десять чи п’ятнадцять хвилин нескінченного горя двері ледь прочинилися.

– Бейлі! – прошепотів хлопчик.

Я відчув велике полегшення й помчав до нього. Він ішов тихо, несучи ковдру й подушку.

– Добре. Будка, будка, – сказав він мені.

Ітан підібрався до великої дерев’яної коробки й підстелив там згорнуту в кілька разів ковдру. Я заліз до нього – у нас обох стирчали з будки по дві задні лапи. Я поклав голову йому на груди й зітхнув, а він погладив мене по вухах.

– Хороший собака, Бейлі, – тихо промовляв він.

Минуло трохи часу, коли Мама з Татом прочинили двері з будинку й зупинилися, дивлячись на нас. Я помахав хвостом, але не встав, щоб не розбудити хлопчика. Тато підійшов, узяв Ітана на руки, а Мама подала мені знак іти з ними. Нас обох, урешті, поклали спати в будинку.

Наступного дня – наче ми не вчимося на наших помилках, – я знову опинився в гаражі! Цього разу роботи тут було менше, але я все-таки (хоч це було й непросто) витяг оббивку з будки й добряче її пошматував. Потім перевернув сміттєвий контейнер, але кришка чомусь не знімалася. На полицях гризти не було чого – принаймні з того, до чого я міг дотягтися.

У якусь мить я відклав усе, кинувся до клапана над собачими дверима, висунув ніс – і почув потужний запах близької зливи. Порівняно з Двором, де наші пересохлі язики постійно вкривав сухий піщаний пил, хлопчик мешкав у вологішому й прохолоднішому місці. Мені дуже подобалося, як запахи змішуються й змінюються, коли йде дощ. Чудові дерева, всі в листі, затіняли землю, хоч куди піди, й на них повисали дощові краплі, які потім падали додолу від вітру. Була така приємна волога, що навіть після найспекотнішого дня розлягалася приємна прохолода вночі.

Спокусливі запахи витягали мою голову далі й далі надвір, доки несподівано, абсолютно випадково, я опинився у дворі – без допомоги хлопчика!

Я радісно вирвався надвір і загавкав. Ці собачі двері немов створені були для того, щоб випустити мене з гаража на заднє подвір’я! Я присів і справив потребу. Виявилося, що мені значно більше подобається робити такі справи надворі,