Читати книгу - "На полі смиренному, Шевчук Валерій"

Налітали на землю великі вітри і зламали в монастирі кілька дерев. Часто сипало з неба градом, і деякі градини були такі завбільшки, як курячі яйця. Небо кошлатилося, й непокоїлося, і мигало блискавицями, а грім лупав так близько, що від нього тремтіли стіни. Ісакій не ховався від дощу, навпаки, як тільки зривався передгрозовий вітер, виходив із келії, знімав із голови кукіль, і його голова блищала ясним сріблом. Він ходив розміреним кроком від своєї келії до церкви, вряди-годи підіймаючи догори обличчя: дощ мочив його, а град боляче стьобав. Вуста його ворушилися, наче розмовляв він сам із собою чи, може, молився. Після однієї із найшаленіших гроз, саме тоді, коли й було зламано в монастирі ті кілька дерев, а води упало стільки багато, що вона шуміла із круч каламутними потоками, прийшов Ісакій до ігумена і знову попросивсь у затвор.

— Хоч пізнав я.бісівське наслання в печері, — сказав він, — але це сталося тому, що не знав я підступів бісівських і лукавства. Тепер же зі мною господь Ісус Христос і бог мій, і молитва отця мого Феодосія, надіюсь я на Христа і дістану над бісом побіду.

— Благий ти і розумом слабкий, — сказав ігумен. — Не раджу тобі закриватися.

— Хочу знову випробувати силу свою, — мовив Ісакій. — Почув я голос грому, який оповістив мені це. Та й вам буде спокійніше, коли зійду я у тьму печери.

— Ти говориш зараз, як розумний, — сказав ігумен, — Хай буде так, як хочеш.

Саме тоді зійшов Ісакій у печери і востаннє поговорив зі мною, про що я вже згадував. Був сумний, як ніколи, і коли покликав він Марка-печерника, щоб той засипав за ним вхід, в голосі його прочувався плач.

7

Він знову сидів у темені, засвічуючи скіпку тільки для молитов. Багато плакав у тій темені, і сон мало скріпляв його повіки. Відтак сидів, тремтячи й розмовляючи сам із собою, і тої мови Марко-печерник по простоті своїй не міг зрозуміти. Єдине, що збагнув Марко-печерник, — це те, що дуже каявся Ісакій за якийсь свій гріх, називаючи при цьому Лаврентія і винуватячи себе, що послухався його.

Після того почались у нього видіння.

Однієї ночі почув він гомін. Печера його наповнювалася людьми, кожен тримав свічку, мотику й кайло. Вони гомоніли й махали сердито руками:

— Де він? Де він? Давайте розкопаємо печеру і засиплемо його тут!

Холодний піт побив Ісакієві тіло. Він прикипів до свого віконця, дивився на людей, що заповнили прохід, і тремтів.

— Чого хочете від мене, люди? — шепотів він.

— Хіба не чув? — закричали йому пришельці. — Закопати тебе хочемо!

— Я знаю, ви тьма! — сказав тоді Ісакій, відходячи від віконця і сідаючи на своє місце. — У тьмі ви ходите, тьмою дихаєте: хочете мене до себе забрати, але я сам себе помістив серед вас.

І побачилося йому знову, що летить він у темряву, упадає, повільно кружляючи, і чим довше летить, тим більше витікає з нього світла, як із світильника, що гасне. В синіх сутінках він пролітав, і тонко боліло йому серце в грудях. Простягав у темінь руки і молився гаряче:

— Ти, котрий кинув мене у темряву, ти, котрий засудив мене, ти все-таки просвітив мені розум! Благословляю тебе, бо облуду свою велику я побачив. Ми таки справді у боязні перед своєю грішною душею тут зачиняємося; ми, твоїми слугами називаючися, дияволові у підстілку лягаємо і освячуємо цю нашу службу як науку для нащадків. Ми, любов проповідуючи, саму зненависть у серцях плекаємо, і любов у нас — тільки іскри принагідні. Диявол і бог поселені у душі нашій і ведуть вони бій смертельний, а ми вже розучилися відгадувати, де диявол, а де бог. Пошли ж бо світло велике своє, огнисте, боже, пошли і просвіти нарешті нас, темних і нерозумних!

Він плакав, коли вимовляв ці дивні слова, а ті уявні люди, що приходили закопати його, ті, котрі у пітьмі ходять і котрі самі є пітьма, щезали раптом, як дим, і тільки дух спалених свічок після себе залишали.

Він же запалював скіпку і дивився на вогонь доти, доки вогник не заламував останнє колінце і не загасав.

Часом до його віконця ведмідь підходив, просовував у раму лапу і ревів голосно. Тоді Ісакій затикав вуха і гнав ведмедя геть.

— Іди собі, йди! — казав він знічено. — Ти, дитино тьми, геть-но від мене!

А коли ведмідь не відходив, простягував руку і кричав так, що прибігав до його віконця переляканий Марко-печерник.

— Чого тобі, брате? — питав захекано.

— Тут у мене гадюка, — казав перестрашено Ісакій. — Принеси мені, Марку, свічку чи каганець.

Марко подавав йому свічку, він світив, але не шукав гадюки. Сідав тільки й зорив довго на вогник. Марко ішов собі геть, а Ісакій дивився незмигно на вогонь. Зрештою свічка спалахувала колінцем і погасала.

Одного дня, коли в усіх затворників, у Марка і Лаврентія печерників дуже ломило кості, коли повітря було в печерах таке, що не вистачало його для легень, звелів Ісакій покликати до нього ігумена. Крім нього, до віконця затворника підійшли Лаврентій, Єремія, Теофіл, Святоша, Григорій-чудотворець і Марко-печерник. — Я вже відходжу, — сказав Ісакій. — Що там нагорі — літо чи осінь?

— Осінь, отче Ісакію, — сказав ігумен.

— Вийміть мене з печери і покладіть під сонцем, — попросив Ісакій.

Марко і Лаврентій печерники розкопали його келію, і побачили тоді ченці справдешні мощі, які від Ісакія залишилися. Жили в нього ще тільки очі: великі, палахкі — були вони на колір жовті...

Марко-печерник узяв Ісакія на руки, наче дитину, і поніс з печери. Коли ж винесли Ісакія назовні, сонце було таке велике, що він одразу ж осліп, принаймні подумали так всі ченці —неймовірно розширилися його очі й померкли. Ісакій знайшов іще силу звести руку, і та рука спробувала піднятися до неба, начебто щось хотів він показати чи сказати.

Його поклали під розлогим деревом на блискучому, ясно-жовтому листі, над ним розгорнулося жовте шатро, вписане у незмірно-голубе небо; він дивився в те небо і в те шатро сліпими очима, а вуста його ворушилися, наче молився він сонцеві, його силі, потузі і всевладі. Пив небо й сонце беззубим розкритим ротом, цілим обличчям, яке вже ніколи не засмагне і не напиватиметься його досхочу; Ісакієве обличчя поступово здобувало благого й доброго вигляду, який колись побачив у нього ігумен, коли бив старця палицею; може, тому відвернувся, а з ним ще кілька ченців — несила їм стало дивитися на те лице. Лежало воно на вогкому, опало-му листі, гарячо-жовтому, з червонуватим відливом, і поступово саме почало світитися, як і те листя. Було листком дочасним, жило і віджило свій час, і от прийшла пора лягти під ноги, як лягає під ноги все дочасне й тлінне. Воно ще світиться й палає, але тихим, ніжним тліном віддає, і цей запах почули раптом усі, хто стояв коло Ісакія; ченці незвідь-чому відчули жаль, хоч вони були не всі м’якого серця.

Ісакій вбирав у ніздрі запах тлінного листу і сухий сонячний пил, сліпі очі його заплакали, а пальці, що лежали на землі, заворушилися, наче шукали якогось опертя. Але знайшли тільки по листку, одна і друга, через це конвульсійно зімнули ті листки і відкинули.

____________

1

Святоша сидів, як завжди, при воротях, плетучи кошики, коли застукав у хвіртку Теофіл, котрий вертався, посланий ігуменом у монастирських справах.

— Господи благослови, отче Миколо! — привітався він, переступаючи поріг хвіртки.

— Господи благослови, брате Теофіле, — відгукнувся Святоша. — Важкою звісткою мушу тебе зустріти.

Теофіл зупинився, зблід і подивився на смиренно зігнутого перед ним Святошу.

— Брат твій відійшов, — сказав той майже солодко.

— Це як! — вигукнув Теофіл. — Коли виходив з монастиря, був він живий і здоровий.

— Очевидно, богові було так угодно! — схилився ще нижче Святоша. — Не знаємо ми, що нам на завтра вготовано. Розболівся раптом твій брат і відійшов у життя вічне...

— Ох, важка моя годино! — вигукнув Теофіл і майже побіг до своєї келії, де вони мешкали з братом. Рвонув двері і став на порозі.

— Стефане! — гукнув він у порожній покій. — Відгукнися, Стефане!

За спиною в нього вже стояв Єремія і похитував головою.

— Нема вже твого Стефана, брате Теофіле, — сказав він. Тоді Теофіл склав кулаки, звів їх над собою і вдарив ними об

одвірок, впавши водночас на ті руки обличчям.

— Він недовго хворів, — сказав Єремія. — Все про тебе згадував, брате Теофіле, і шкодував, що, не прощаючись, відходить.

Сталося це взимі, стояла тиха й тепла днина, і сніг од відлиги прим’якшав і потемнів. Тож, коли повернувся Теофіл до Єремії, обличчя його було так само бліде й потемніле, як і сніг навколо.

— Цього я не сподівався, — сказав він тихо. — Зайди, отче Єреміє, в мою келію і помолимося разом за упокій душі мого, брата.

Єремія проклав по снігу кілька слідів і переступив поріг келії. Було тут вогко й холодно, бо не топилося з тиждень. Теофіл стукнув коліньми об долівку і звів до образів обличчя. Єремія приклякнув поруч, і вони проказали потрібну в цьому разі молитву.

— Де його поклали? — вже спокійніше спитав Теофіл, коли відмолилися.

— У тій могилі, яку виготував для вас Марко, — відповів Єремія. — І не треба так дуже печалитися, брате, Стефана вічне блаженство чека, адже праведний був.

— Велика любов нас із ним в’язала, — мовив Теофіл. — Мали ми одні думки й бажання, звернені до бога...

Він сидів понурившись, а Єремія пішов до виходу.

— Не виходь іще, отче, — сказав Теофіл. — Хочу провідати я брата. Коли не відмовиш мені, підемо разом.

Вони ступили за поріг — видно було далекий, скрижанілий і засипаний снігом Дніпро. Далина покривалася сизуватою мрякою, і в тій мряці топилася з того боку далина.

Спускалися до печер по погано втоптаній стежці, і до них по дорозі приєднався ще й я, смиренний автор цих рядків.

— Передчуття в мене було, — сказав Теофіл, обережно ставлячи ногу, щоб не осковзнутися. — Приснився мені, братове, в одну із ночей дивний сон. Так начебто приповз до мене величезний павук і почав мене в павучину загортати. Коли ж було мене загорнуто, побачив у павучині не себе, а брата, хоч усе, що витворяв отой павук, виразно чув на собі.

Єремія посковзнувся на стежці і ледве не впав, я встиг подати йому руку.

Внизу, біля печер, серед снігу темніла свіжа купа землі.

— Марко наче кріт, — сказав я, всміхаючись.

— Боговгодне діло робить, — озвався поважно Єремія.

У цей час із дерев’яної церковки, поставленої при вході до печер, вийшов Марко з лантухом за плечима.