Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Як людина, я мав би боятися тих знаків чи навпаки? Готовий посперечатися, що це закляте охоронне коло, а отже, демон повинен його цуратися. На жаль, це лише теорія. Збоку, в ніші, сидить якась бабка, убрана в чорне. Каптур чи хустка закриває її обличчя, вона сидить зовсім нерухомо і не зводить з мене уважного, підозріливого погляду. Навіть я ледь можу розгледіти її, але не помітити її неможливо, бо вона жахливо смердить.

— У мандрівця пересохло в горлі, — виголошує Грисма. — Випий зі мною, гостю.

Подає мені ріг, наповнений чимось каламутним, що пахне дріжджами й ферментованим зерном. Зварене вдома пиво. Він спостерігає дуже уважно, вип’ю я це чи ні. Чоловік, який сидить ближче за інших, стискає кулаки, а ще один закушує губу. У чому справа? То я повинен пити чи ні? Подумаймо: людина, звісно, вип’є. А демони в них що, непитущі?

У темряві скрипить тятива. Так ти ніколи в мене не поцілиш, синку. Не за такого освітлення. Та й простий лук не проб’є ламінату.

Виливаю трохи пива на руки і притискаю долоню до землі.

— Що б я не пив, я п’ю на твою честь, Гінде, — проголошую.

Піднімаюся й підношу ріг до губ. Всі пильнують так уважно, немов це найважливіша на світі справа. І тільки тоді я розумію.

Вони додали щось у пиво. Щось, чого бояться демони, на кшталт святої води — і це ще оптимістична версія. А можливо, щось отруйне, чого людина не помітила б, і тоді все ще гірше. Диявольська логіка Божого суду. Я здам тест, якщо впаду мертвим — це як випробування водою. Баба тоне — значить, невинна, баба спливає — відьма. Якщо я почну вередувати, це означатиме, що я демон. Сподіваюся, вони не спробують мене отруїти відразу, а тому п’ю. Тут навряд чи знаються на миттєвих токсинах, тож, якщо щось піде не так, я одразу все виблюю.

П’ю одним хилом, аж до дна із залишками зерна і дріжджів. Пиво густе й огидне. У ньому стільки всього, що важко розібрати, що саме має бути отим таємничим інгредієнтом. Сліди якихось неприємних рослинних танінів — напевно, від помилок під час приготування. Якийсь нехлюй не вибрав бур’янів із зерна. На щастя, я не відчуваю метилу, натомість є щось дивне, чого не можу розпізнати. Металевий, мідний присмак.

Рудий чоловік на краю столу блідий, як стіна, а на його губах — ледь приховуваний вираз огиди. Наплювали мені в пиво, чи що?

П’ю.

Худорлява, пишно вбрана жінка, яка сидить біля короля, червоніє немов маків цвіт і розглядає стіни.

Хтось із нереалізованих убивць, що ховалися за колонами, вибігає на двір, і я чую, як його вивертає просто на майдані. Та що з вами таке?

Це якісь гемові групи… кров. Накапали мені туди крові. Слабко, але відчувається. Людина не відчула б, тож я спокійно допиваю. Залишається якийсь виразний слід. Чужий і неприємний. Якісь кислоти? Молочні? Гидота.

Це менструальна кров. Паскудний жарт.

Ну що ж… десант не плаче.

Я променисто усміхаюся і з гуркотом ставлю перевернутий ріг на стіл прямо перед рудим джентльменом, який мимоволі відсахується. Значно охочіше метнув би його в голову тієї баби, яка сидить у ніші. Голову дам на відсіч, що це її ідея.

Король виглядає так, наче проковтнув жабу. Він розлючений. Але, схоже, не на мене. Спопеляє поглядом невидиму стару.

— Сідай до столу, гостю, — каже він.

Сідаю. Сусід звільняє мені місце і квапливо вручає ще один ріг пива. На його обличчі — вираз полегшення, відрази і співчуття. Беру в нього ріг неспішно і спокійно.

— Кажеш, що ти чужинець, але шануєш нашого Гінда як набожна людина, — каже Грисма стурбовано й підозріло.

— Мої боги далеко, — відповідаю я і раптово розумію його стурбованість. Він підсунув мені спаскуджене пиво, а я його присвятив богу воїнів, збройного братерства, гніву, грози й честі. Я зробив це з найкращих спонукань, тож це в нього тепер проблеми — як у того, хто образив бога. Розумію, що підставив його, а відтак настрій відразу поліпшується.

Королева дивно на мене дивиться. Схоже, цей подарунок був від тебе, ваша величносте?

Я роблю черговий ковток пива. Воно трохи краще, але не набагато.

Переді мною ставлять пом’яту металеву тарілку, підсовують дерев’яну миску, повну паруючих шматків вареного м’яса. Воно трохи смердить — зварили в останній момент. Ще не зіпсувалося, але було близьке до того.

Повертається гомін розмов, хтось у ніш починає грати на флейті.

Я пройшов ретельне навчання. Мого апетиту не псує ані присмак зіпсутого м’яса, ані каламутне пиво, ані чорні обідки під нігтями чоловіка, що сидить навпроти, ані жирна підлива, що склеює ріденьку бороду воїна, що сидить поруч. Його обличчя сильно спотворене — він майже не має нижньої щелепи, а аж до самої вилиці тягнеться нерівний, рваний шрам, напевно, від сокири.

Я з’їв би пристойної плескавиці.

Із сиром.

— Ти, схоже, божевільний, якщо самотою подорожуєш Пусткою Тривоги, мандрівцю.

— Я тут чужинець і не знаю, що таке Пустка Тривоги. Шукаю кількох своїх і йду світом, не розпитуючи, як інші називають ліси і пагорби, які проминаю.

— Як тебе кличуть?

— Вашою мовою це звучало б як Ульф Ніт’їсефні, — відповідаю я. У них імена не завжди мають значення, вони родові. А ось прізвиська