Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

— У молодості я вдосталь помандрував, — каже Грисма. — Може, був і в твоєму краї, прибульцю. Як він зветься?

Я усміхаюся.

— Мій край — Хорватія, — кажу нахабно і бачу, як витягується його обличчя. — Він так далеко, що над ним світять інші зірки.

— А чи бував ти в країні, яку ми звемо Амістрандом?

Амітрай. Їхній ненависний ворог. Я спльовую на землю й піднімаю кулак, бурмочучи ім’я Гінда. Вони дивляться задоволено — я правильно відреагував. Вони мене що, за дурня тримають? Адже якби я був амітрайським шпигуном, учинив би так само.

— Я бачив її, — відповідаю коротко. — І не хочу побачити знову.

Не знаю чому, але коли подорожуєш чужими країнами, то після повернення люди перш за все запитують: «Що ти там їв?» Я й сам зазвичай про це питаю. Схоже, кулінарні відмінності найкраще розповідають про чужу культуру. Втім, може, так воно і є.

В основному, сіре варене м’ясо, що трохи віддає тухлятиною і дивними приправами, які мають забивати сморід. Якісь засолені трубчасті гриби, може, лишайники, скриплять на зубах, немов гума. Трохи маринованих овочів дивної форми, кольорів і смаків, що віддають погребом. Солона і сушена пласка риба. Каламутне дріжджове пиво. Корінці, схожі на смак водночас і на часник, і цибулю, а виглядають як очерет. Усім цим вони заїдають шматки м’яса, з яких стікає жир і водянистий бульйон. Недопечений житній коржик скрипить на зубах від піску з кепських жорен. Лише деякі могли б похвалитися металевими або базальтовими жорнами, що не кришаться в борошно, але Грисма Шалений Крик, схоже, до них не належав.

Міцність пива — приблизно шість відсотків. Якщо питимуть у такому темпі, за годину чи дві більшість за цим столом буде п’яна.

Вони безперервно розпитують про новини із світу. Я викручуюся, несу якусь нісенітницю. Хочу справити враження людини, яка потрапила до їхнього берега відразу і нічого не знає про новини. Кажу, що мій корабель потонув і врятувався тільки я. Відчуваю, що розпитують мене із занепокоєнням. Відбувається щось погане. Знають, що щось наближається. Очікується війна? Їхня країна ізольована. Решта континенту лежить далеко на заході, відрізана пустелею і високим гірським хребтом. Місця майже безлюдні. На морі потрібно здолати лабіринт небезпечних скелястих острівців, проток і шхер, якими гори сходять у море. Жоден флот не пройде. А ніхто при здоровому глузді не стане гнати армію крізь пустелю і гору в цю глушину. Навіщо? Заради їхніх оббитих міддю відер? Щербатих сокир?

Вони запитують, чи не бачив я мандрівних ченців у червоних плащах і зі срібними обличчями.

Не бачив.

А чи не бачив я божевільних чорних вершників з татуйованими обличчями, вбраних у чорнений метал і на залізних конях? Кажуть, вони з’являються дедалі ближче.

Я не бачив нікого подібного.

А чи бачив я Пробуджених?

Не знаю, хто такі Пробуджені. Я тут чужинець, а в моїх краях про таке ніхто не чув.

— Війна богів триває всюди, — бурмоче Палений Гнів, рудий і коротко стрижений воїн, який сидить навпроти, поруч із тим, порубаним сокирою, на ім’я Дубове Обличчя. — Напевно у себе ви кличете їх по-іншому. Діти холодного туману.

Я заперечно хитаю головою.

Хочуть знати, чи не бачив я нічого дивного під час подорожі їхнім лісом.

— Я не впевнений. Бачив щось дивне, що на мене напало. Убив його, — кажу. — Але це, можливо, просто звір.

Я йду до своїх речей, складених під стіною акуратною купкою, і виймаю згорток. Вони дивляться на мене ошелешено, коли я розв’язую шнур і розгортаю ковдру. Відрубана лапа з гуркотом падає на дерев’яну підлогу між святими знаками. Пальці її досі злегка ворушаться.

Крик. Вони зриваються на ноги, жінки й діти верещать, хтось викрикує ім’я Гінда, хтось лається і видає повний ентузіазму бойовий рик, дехто підскакує і штовхає лапу, після чого боягузливо ховається в натовпі. Вони озвіріли.

Я стою посеред цього галасу й повільно, ретельно згортаю ковдру. Вона просмерділася падлиною і чимось, схожим на рибу. Треба буде випрати.

Дехто розлючений, інші перелякані. Королева бліда як полотно, кусає кулак. Чорні коров’ячі очі скляні від сліз.

Шок чи як?

Король вимагає спис. Йому подають зі стійки коротке, масивне древко. Розступаються. Грисма топче лапу розшитим шкіряним чоботом і, сопучи, всаджує в неї коване вузьке вістря. Повільно і методично. Шкіра тварюки слизька, тверда й еластична, а трикутне вістря недостатньо гостре. Шкіра поступається неохоче, нарешті Шалений Крик домагається свого і піднімає кінцівку, напнуту на спис. Вона досі ворушить пальцями, нагадуючи здихаючого кальмара.

— Прибийте це над воротами. Нехай всі Пробуджені побачать, що на них чекає. А ви дивіться, що таке хоробрість. Нині до нас завітав чужинець. Він самотою подолав Пустку Тривоги і приніс мені мертвого Пробудженого. А ви?

Вони бояться навіть взяти в нього спис. Охочих немає. Нарешті вперед виходить довговолосий юнак із фіолетовими пасмами і непроникним виразом обличчя. Виглядає розлюченим. Коли за ним замикаються ковані стулки дверей, знадвору чути крики.

Уявлення не маю, чи я їх потішив, але точно справив враження.

— Чому ти не забрав голову? — питає мене Грисма.

— Була важка, — відповідаю я коротко. — І, крім того, кусалася.