Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

4

Минула осінь

— Ну ж бо, — сказав Дарлінґтон, допомагаючи їй звестися на ноги. — Ілюзія ось-ось розвіється, і ти лежатимеш на подвір’ї, наче якийсь випивоха, що звично хильнув ще до обіду.

Він мало не затяг її на ґанок угору сходами.

Алекс досить добре впоралася із шакалами, але досі була бліда й захекана.

— Ти в жахливій формі.

— А ти мудак.

— Отже, ми обоє маємо таланти, яких слід позбутися. Ти просила мене розповісти, у що саме тебе втягнули. Тепер знаєш.

Вона відкинула його руку.

— То розповідай. А не намагайся мене вбити.

Хлопець спокійно подивився на Алекс. Важливо було, щоб вона зрозуміла.

— Ти ще не втрапляла в небезпеку. Однак я не можу обіцяти, що так буде завжди. Якщо не ставитимешся до цього серйозно, можеш нашкодити собі або комусь іншому.

— Комусь на кшталт тебе?

— Так, — погодився він. — У Домах зазвичай не трапляється нічого занадто кепського. Ти побачиш речі, які мріятимеш забути. І дива. Ніхто достоту не знає, що ховається за Серпанком і що може статися, якщо перетнути його. «Смерть чекає, розправивши чорні крила, а ми стоїмо — гопліти, гусари, драгуни».

Дівчина стала руки в боки й витріщилася на нього.

— Сам вигадав?

— Кабот Коллінз. Його називають Поетом Лети. — Дарлінґтон потягнувся до дверей. — Він утратив обидві руки, коли їх затиснуло в міжвимірному порталі. Цієї миті він читав уголос свій останній твір.

Алекс здвигнула плечима.

— Гаразд, я зрозуміла. Погана поезія, серйозні справи. Ті пси справжні?

— Досить справжні. Це мисливці за духами, зобов’язані служити синам і донькам Лети. Чому в тебе довгі рукави, Стерн?

— Сліди від ширки.

— Серйозно?

Він підозрював, що річ може бути в цьому, але чомусь не до кінця повірив.

Дівчина випросталася, хруснувши спиною.

— Звичайно. Ми йдемо чи ні?

Хлопець підборіддям показав на її зап’ястя.

— Покажи.

Алекс підвела руку, але не закасала рукав. Просто простягнула до нього, наче він збирався постукати по вені, щоб узяти кров.

Виклик. А в Деніела несподівано зникло бажання відповідати. Це не його справа. Йому слід так і сказати. Дати їй спокій.

Натомість він узяв дівчину за зап’ястя. Кісточки були тоненькі та здавалися гострими в його долоні. Другою рукою він закасав тканину аж до вигину її передпліччя. Це скидалося на прелюдію.

Жодного сліду від голки. Її шкіра була вкрита татуюваннями: вигнутий хвіст гримучої змії, ореол півонієвого цвіту і... «Колесо». Він ледве втримався, щоб великим пальцем не торкнутися малюнка під згином дівочого ліктя. Доус зацікавила б ця карта таро. Можливо, це дасть їм тему для розмови.

— Чому приховуєш татуювання? Тут вони нікого не займають.

Половина студентських тіл була ними вкрита. Не всі набивали собі цілий рукав, але це не було чимось нечуваним.

Алекс смикнула манжету вниз.

— Ще якісь процедури, які потрібно пройти?

— Ціла купа.

Хлопець відчинив двері й повів її всередину.

Вхід був темний і прохолодний, крізь вітражі на вкриту килимом підлогу яскравими снопами лилося світло. Перед ними вздовж стіни, ведучи на другий поверх, звивалися величні сходи, темне дерево було прикрашене вирізьбленим візерунком з безлічі соняшників. Мішель якось сказала Деніелові, що ці сходи коштують більше за весь будинок і землю, на якій його звели.

Алекс ледь чутно зітхнула.

— Радієш, що сховалася від сонця?

Дівчина тихенько промугикала щось.

— Тут спокійно.

Йому знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що саме вона мала на увазі.

— «Іль-Бастоне» захищена. Так само, як і кімнати в Халупці... Це погано?

Алекс здвигнула плечима.

— Ну... тут вони до тебе не доберуться.

Дівчина роззирнулася з незворушним виглядом. Невже її не вразив просторий вхід, тепле дерево, вітражі, аромати сосни й чорної смородини, що завжди сповнювали повернення додому дещо різдвяним настроєм? А може, вона просто вдавала, наче їй байдуже?

— Милий клуб, — озвалася Алекс. — Не дуже схожий на гробницю.

— Ми не товариство й не поводимося, як вони. Це не клуб; це наша штаб-квартира, серце Лети і скарбниця із сотнями років знань про надприродне. — Деніел знав, що звучить жахливо самовдоволено, але не міг зупинитися. — Щороку товариства постачають нам нову порцію студентів випускних курсів, шістнадцятеро представників; вісім жінок і вісім чоловіків. Ми підключаємо одного нового Данте — першокурсника — раз на три роки.

— Припускаю, що це робить мене досить особливою.

— Сподіваймося на це.

Алекс насупилась у відповідь, а потім кивнула на мармурове погруддя, що висилось на столику під вішаком.

— Це хто?

— Святий покровитель Лети, Гайрам Бінґем III.

На жаль, Бінґемові хлоп’ячі риси й опущені донизу кутики рота не піддавалися увічненню в камені. Він більше скидався на стривоженого манекена з універмагу.

З вітальні причовгала Доус: кисті ховаються в рукавах об’ємного світшота, на шиї висять навушники — примара в бежевому. Дарлінґтон відчував дискомфорт, який вона випромінювала. Пеммі ненавиділа нових людей. Йому знадобилася більша частина року на першому курсі, щоб завоювати її, проте й досі здавалося, що вистачить одного гучного звуку, аби дівчина замкнулася в бібліотеці та зникла там назавжди.

— Памело Доус, познайомся з нашим новим Данте, Алекс Стерн.

З ентузіазмом людини, яка вітає спалах холери, Доус простягнула руку й сказала:

— Ласкаво просимо до Лети.

— Доус підтримує все в працездатному стані й пересвідчується, що я не надто виставляюся на посміховисько.

— То це робота на повну ставку? — поцікавилась Алекс.

Доус кліпнула.

— По обіді й увечері, але я можу знайти для тебе час, якщо ти попросиш заздалегідь.

Вона знову стурбовано глипнула в бік вітальні, наче її ще далека від завершення дисертація була крикливим немовлям. Памела працювала Окулусом приблизно чотири роки й увесь цей час настирливо довбала дисертацію — дослідження мікенських культових практик у ранній іконографії таро.

Дарлінґтон вирішив полегшити її страждання.

— Я влаштую Алекс екскурсію, а потім поведу до Халупки в кампусі.

— Халупка? — перепитала Стерн.

— Це кімнати, якими ми володіємо, на розі вулиць Йорк