Читати книгу - "Чотири сезони"

Саме начальник Нортон запровадив програму «З-за мурів – світу». Якихось шістнадцять-сімнадцять років тому ви могли про неї читати. У «Ньюсвіку» навіть стаття була. Репортери все подали так, наче то був справжній прорив у практиці виправних закладів. В’язні за межами тюрми різали деревину на папір, ремонтували мости й дороги на гребенях дамб, будували льохи для картоплі. Нортон назвав це «З-за мурів – світу», і роз’яснювати, що воно означає, його запрошували мало не в кожен клятий клуб «Ротарі» та «Ківаніс»[25] у Новій Англії, особливо після того, як знімок його пики з’явився в «Ньюсвіку». А в’язні називали це «розбоєм на великій дорозі», але, наскільки мені відомо, нікого з них не запрошували висловлювати свої погляди в «Ківаніс» чи в таємний орден лосів.

Нортон зі своїм почесним значком вигулькував на кожному такому заході: від пиляння деревини й копання каналізаційних колекторів до прокладання нових дренажних труб на дорогах місцевого значення. Де й узявся Нортон – вершки знімав. Існували сотні способів засвітитися: постачати людей, матеріали, ще бозна-що там. Але він ще й з іншого боку заходив. Тамтешні будівельні компанії боялися програми «З-за мурів – світу», як вогню, бо праця в’язнів – рабська праця, із нею не поконкуруєш. Тож Сем Нортон, цей носій обох Заповітів і почесного церковного значка, упродовж тих п’ятнадцяти років, поки був начальником Шоушенку, отримав під столом чимало пухких конвертів. І коли конверт переходив з рук у руки, він вирішував: перебивати ціну на проекті, не подаватися взагалі чи сказати, що всі його «ззамурівці» мають працювати деінде. Мене завжди страшенно дивувало, як це Нортона ще не знайшли в багажнику «Тандерберду»[26] десь на узбіччі шосе в Массачусетсі із зав’язаними за спиною руками й шістьма кулями в голові.

Хай там як, усе було, ніби в тій старій трактирній пісні: «О Господи, грошва тече потоком». Напевно, Нортон дотримувався давнього пуританського постулату: найкращий спосіб довідатися, до кого Бог благоволить, – подивитися на розмір банківського рахунку.

У всьому цьому Енді Дюфрейн відігравав роль його правої руки, мовчазного напарника. Тюремна бібліотека була єдиним, що мав Енді. Нортон про це знав, і Нортон цим користувався. Енді розказував мені про один з улюблених афоризмів цього покидька: рука руку миє. Тому Енді давав добрі поради й робив корисні пропозиції. Я не можу напевне сказати, що він в ручному режимі керував програмою «З-за мурів – світу», але хай мені чорт, якщо він не оформлював гроші для того курвого сина, який на кожному кроці кричав про Ісуса. Він давав добрі поради, робив корисні пропозиції, гроші розходилися куди слід, і… от же ж курва! У бібліотеку підганяли новий комплект інструкцій із ремонту автомобілів, свіжі томи енциклопедії Ґрольє, книжки про те, як підготуватися до тесту з оцінювання успішності. Ну і, звісно, ще більше Ерла Стенлі Ґарднера і Луїса Ламура.

І я свято переконаний, що скоїлося те, що скоїлося, бо Нортон просто не хотів втрачати свою чудову праву руку. Більше того: це сталося, бо він боявся того, що Енді міг про нього розказати, якби Енді коли-небудь вийшов із в’язниці Шоушенк.

Усю цю історію я склав докупи по шматках (кавалок тут, кавалок там, цілих сім років збирав), щось почув від Енді, але не все. Він, узагалі, не хотів у розмовах чіпати ту частину свого життя, і я його добре розумію. Шматки цієї історії я добував із півдюжини різних джерел. Я вже раз сказав, що ув’язнені – це раби, не більше, зате в них є цілком рабська корисна звичка прикинутися віником і нашорошити вуха. Я знаю цю історію вздовж і впоперек, і зсередини до кінця можу розказати, і зсередини до початку, але вам я її розповім від А до Я, і тоді, може, ви збагнете, чому цей чоловік близько десяти місяців провів у чорному депресняковому заціпенінні. Бачте, по-моєму, він усієї правди не знав до шістдесят третього, п’ятнадцять років не знав ще по тому, як втрапив у цю миленьку пекельну діру. До того як познайомився з Томмі Вільямсом, Енді не знав, яка лажа з цього може вийти.

Томмі Вільямс до щасливої маленької родини Шоушенк прибився в листопаді шістдесят другого. Томмі вважав себе корінним жителем Массачусетсу, але цим не пишався. За свої двадцять сім років він примудрився мотати терміни по всій Новій Англії. Був він професійним злодієм, і, як ви вже, напевно, здогадалися, на мою думку, йому варто було вибрати собі якусь іншу професію.

Томмі був чоловіком жонатим, щотижня до нього на відвідини приходила дружина. Вона вважала, що життя в Томмі (а отже, і в неї та їхнього трирічного малюка) могло скластися краще, якби її чоловіченько мав шкільний атестат. Зрештою, вона таки вмовила його скласти іспити, і так Томмі Вільямс почав регулярно навідуватися в бібліотеку.

Для Енді на той час це вже була вторована колія. Він одразу побачив, що Томмі складатиме тести на атестат середньої школи. Томмі підучував ті предмети, з яких склав іспит у школі (не так уже й багато їх було), а потім складав тест. А ще Енді бачив, що він передплатив чимало курсів заочного навчання з тих предметів, які в школі провалив чи просто прогуляв.

Здається мені, він був не найкращим учнем із тих, кого підтягував Енді, і, узагалі, я не знаю, чи здобув він той свій шкільний диплом, але для моєї історії це не має жодного значення. Найголовніше в цьому всьому було те, що він потроху перейнявся симпатією до Енді Дюфрейна (зрештою, як і всі люди, коли трохи його пізнавали).

Кілька разів, коли траплялася нагода, він питав в Енді, «що такий мудрий хлоп робить на зоні», – запитання з розряду «що така мила дівчина забула в цій клоаці?» Але Енді був не з таких, хто йому відповів би. Він лише всміхався й повертав розмову на якісь інші рейки. Цілком природно, що Томмі пішов і поцікавився в