Читати книгу - "Відьмина служба підтримки, Юлія Богута"

Магічна пошта працювала в ніч Хелловіну цілодобово. Десятки нелюдів вишиковувалися до цієї будівлі, аби відправити подарунки своїм близьким. Кого там тільки не було: перевертні, химери, мінотаври, гноми й навіть пихаті ельфи мовчки стояли та чекали своєї черги. Це було місце, котре зрівнювало всіх у правах. Напевно, навіть вельмишановні вельможі не змогли б пробратися поза натовпом і швидше надіслати пошту. 

Натягнувши шарф вище, я дивилася, як цей ланцюжок невблаганно і повільно скорочувався. Через якусь годину, я навіть потрапила до самої будівлі та змогла відігріти замерзлі руки. Але... як же все було повільно! Свята Інсаніє, це місце точно створили, як одне із кіл пекла в нашому світі! І причиною тому було зовсім не свято, такі черги тут стояли цілодобово. А все тому, що кілька місяців тому були закриті аналогові служби доставки, і це відділення стало монополістом. У всіх сенсах.

По той бік прилавка повзали сонні наги, неспішно заповнюючи документацію і перетягуючи коробки з боку в бік. Єдина на всю контору твереза горгона зло заповнювала накладні та приймала у відвідувачів замовлення. Її змії у волоссі періодично шипіли на гостей, вимагаючи поваги та розуміння, у той час, як годинник неспішно повз до дев'ятої вечора. Можливо справа пішла б швидше, якби два інші віконця були відкриті, але по той бік чулося хропіння і тихе буркотіння. Чи то вони вже відсвяткували Хелловін, чи ще не перестали святкувати здачу бухгалтерських звітів у податковій службі гномів.

Ще через одну довгу годину я вже стояла другою, з жахом очікуючи, коли нещасна працівниця заморозить все до дідька і піде додому. Мить, дві, три — вона все писала і тільки очі змій, що смикалися, видавали нерви господині. Людина переді мною щасливо помчала до виходу і я змогла побачити живу бомбу уповільненої дії особисто.

— Ім'я відправника, — спішно спитала вона, вдивляючись у мене вертикальними зіницями. Натяк був зрозумілий і я вивалила всю потрібну інформацію, бажаючи якнайшвидше піти від сюди.

— Державна установа "Психологічна служба підтримки", Елайна Мортал. Індекс двісті два.

— Одержувач.

— Наріна Волман, індекс одинадцять сорок чотири.

— Що будете... — почала вона питати, як двері з гуркотом ударилися об стіну. Від незворотності катастрофи я заплющила очі, навіть не бажаючи обертатися. — Надсилати ...!

— Мені тільки запитати! — проскреготів старечий голос, під тотальну тишу всередині пошти та обурення з вулиці. — Чого це ви очі свої випнули, я, між іншим, ветеран праці! Не молоденька дівчина, нічого мене роздягати поглядом. Вбивати теж не раджу, а то помру і вас звинувачу на допиті у некроманта.

— Тихіше, жінко, тихіше... — загудів хтось із черги, намагаючись вгамувати непроханого візитера, поки його єдиний шанс відправити посилку не втік за вбивство. — Станьте ближче, я поступлюся вам, тільки вгамуйтесь.

— Поступатися в транспорті треба, а тут я й сама дійду, любцю. Краще поводився б пристойно, все-таки свято. Посоромився б бабусю ображати, ірод зраджений.

— Чому це я зраджений?! — розплющивши ліве око, обережно подивилася, хто наважився говорити з цим танком місцевого розливу. Сміливцем виявився статний темний лорд, явно зі світовою витримкою. Навіть мені хотілося прибити бабусю за її хамство.

— А ти бачив себе у дзеркало? — випнула очі бабуся, здивовано піднімаючи намальовані брови та притискаючи ближче до боку величезну сумку. — Тю, мабуть, стоять добре лише роги. Замість того, щоб язиком працювати, попрацював би чимось іншим, дурень.

— Та що ви собі дозволяєте! — закричав лорд.

Поки парочка між собою лаялася, я буквально шкірою відчувала, як із кожного рота змій йшла пара від злості. Горгона повільно встала зі свого місця і зміряла бабу допитливим поглядом. Таким, ніби вирішувала, яким із десяти тисяч способів її можна було вбити більш повільно та жорстоко. Зрозумівши, що справи погані, я почала швидко шукати в сумці, щось корисне. Випите зілля «Для бадьорості», ще одне випите «Від алергії», «Заспокійливе» і так! Воно!

Висипавши тишком на долоню порошок, схопилася за руку лорда, відтягуючи його назад і дуже правдоподібно почала чхати. Порошок одразу полетів у бабусю, явно здивовану, чого це тут дрібна комашка розчихалася на неї своїми бацилами. Бабуся гидливо наморщила ніс і скривилася.

— Вибачте, щось я застудилася, — довге позіхання й ось уже баба ледве стримувалась, аби не позіхнути теж. — А ще так спати хочеться...

Скандалістка здивовано позіхнула під дією сонного порошку і несподівано звалилася прямо на свою торбинку. Лорд, який досі тримав мою руку, глянув на картину маслом і зрозумівши, що сталося, підморгнув мені.

— Чудово розумію вас, пані Мортал. Сам так хочу спати, що з ніг валюсь! Он, жінка теж заснула. Напевно втомилася... — задоволене хропіння бабусі прогуркотіло на все приміщення, здригаючи стіни.

— Напевно. Спить, як убита, бідолаха. Може, не будемо будити? А годин через дев'ять сама прокинеться… — натовп схвально загудів, одразу ж заспокоюючись.

Один сумлінний чоловік навіть перетягнув бабку в куток до закритого віконця, щоб їй було зручніше. І тепер звучав цілий хор сплячих нелюдів. Сумку, правда, він так і не зміг підняти — залишив лежати посеред зали. Мені завжди було цікаво, як такі люди у свої роки та "передсмертні стани" можуть у частки хвилини пробігти квартал, щоб потрапити до транспорту, який вже від'їжджав. А ще, як вони взагалі підіймали такі важкі речі, які я навіть не могла підняти. Напевно, стане зрозумілим, коли сама доживу до таких років.

— Давайте свою посилку, — пробурчала Горгона, перериваючи мої думки. — ця жінка вам до кінця своїх днів буде винна. Я вже хотіла було віддати її на поживу своїм змійкам і безпритульним котам.

— Боюся, отруїлися б.

— Коти?

— І змії теж. У ній стільки жовчі, що їх знудило б. Напевно спить багато ... — мої руки простягли колбу і передали підійшовшому нагу. Горгона здивовано підняла брову, і я пояснила свою думку. — У сонних людей немає сил на те, щоб починати скандали. Цим тільки здорові та бадьорі займаються, від нудьги.