Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

мелодрами: тут і Шарлотта Бронте зі своєю «Джейн Ейр», Чарльз Дік-кенс з романами «Домбі та син» і «Великі сподівання», Лев Толстой з «Воскресінням», Еміль Золя з «Дамським щастям», Джон Ґолсворсі зі «Сагою про Форсайтів» і навіть Маркес із «Коханням під час холери» та Маріо Варґас Льйоса з «Пригодами кепського дівчиська». Ні, звісно, у майстрів і мелодрами майстерні: спостережливе занурення у людську психіку, що характеризує будь-який якісний текст, додає їхнім творам глибини. Проте у більшості мелодраматичні твори психологічними проблемами й ваганнями персонажів переймаються не надто, а тому читати їх легко: від пригоди до пригоди. Звісно, якщо ви вже звикли до творів більшої складності, то такі тексти видаватимуться наївними.

Під завісу ХХ сторіччя з’явився ще один жанр, що доволі схожий на мелодраму значною увагою до переживань та емоцій — мова про чік-літ (від англ. chick-lit, що можна перекласти як проза молодих жінок). Романи цього жанру — це, як правило, іронічні монологи 20-30-річної жінки, що пробиває собі дорогу у великому місті, змінюючи коханців, розштовхуючи конкуренток та будуючи кар’єру. Чік-літ — найкращий спосіб зрозуміти молодих жінок свого часу та країни. Пізнати чоловіків складніше, бо стільки щирих емоцій та приватних епізодів їм виставляти перед читачем не дозволено; чоловіки частіше ховаються за вигадані сюжети.

Генетично чік-літ тексти пов’язані з першим надуспішним романом, який можна зарахувати до цього жанру, — «Привіт, смутку!» Франсуази Саґан (з’явився ще у 1954 році). Проте знаковими текстами вважають щойно «Щоденник Бріджит Джонс» (1996) Хелен Філдінґ та «Секс і Місто» (1997) Кендес Бушнелл, що далі став гіпервідомим завдяки серіалу та фільмам. З мелодрамами чік-літ ріднить вуаєристична втіха від підглядання за чужим внутрішнім світом (та еротичними пригодами), проте більш сучасний жанр додає гостроти через упізнавання часу, в якому живемо, та знайомих реалій. Якщо стиль такої книжки вироблений і не стає на перешкоді читанню, то таких пригод-переживань можна легко проковтнути цілу гору. Розвиваючись, жанр перейшов на наступний рівень — з’явилися бумер-літ (від baby-boomers — проза молодих мам) та хен-літ (hen-lit — проза старших жінок).

Складно пояснити, чому з часом люди полишають прості історії з масою пригод і щасливим фіналом. Чому їм хочеться складнішого читання і більших потрясінь? Арістотель почав свою «Метафізику» словами: «Всі люди за своєю природою прагнуть знання». Невже він був правий? Якщо так, то перед нами довгий шлях. Але поки вдамося до серйозного, маємо ще час на дрібку веселого.

3. Сміюся, отже існую, або Троє у човні — за двома зайцями

Гігантських масштабів гуморист Франсуа Рабле сказав, що людина — це тварина, яка здатна сміятися. Тепер знаємо, сміється багато тварин, але ми переконані, що сміємося найкраще — найвеселіше і з найбільшою кількістю відтінків. Утім, один відтінок переважає: ми сміємося, коли ми safe, у безпеці, на відстані, «чік-чірік і в доміку». Ми сміємося, коли біда нас минає (наприклад, могли впасти, але не впали); цілі народи сміються, коли ворог нарешті далеко і вже не страшний. Сміх — розкіш істоти, якій добре. Яка може дозволити собі бути несерйозною і займатися чимось необов’язковим — наприклад, літературою.

Мій знайомий — професор, що все життя досліджував романтизм (переважно німецький) і прожив майже 90 років, наполягав, що немає кращого читання наніч, ніж гумористичні романи. Власне, лише їх перед сном він і радив читати. Весела книжка — це коли хтось великий і добрий схиляється над тобою і заспокоює: ми ж сміємося — значить, все чудово. Тож поки ми, хихочучи, переживаємо кумедні пригоди якогось містера Піквіка, наше несвідоме розквітає ніжною субтропічною рослинністю, його сутінки пахнуть ямайським ромом, а час більше не здається втраченим. Гумор дарує нам добрий сон уночі і бадьорість зранку. Як шкода, що тепер в нас так мало смішних книжок.

Звісно, гумористичні книжки пишуть і в часи великих бід та непевності (зайвий доказ тому — «Дон Кіхот», котрого Сервантес почав писати у тюрмі), але значно активніше з’являються веселі книги, коли все довкола спокійно. А особливо, коли вже спокійно — після великого неспокою.

Першим сміхотворцем назвуть вже згаданого Арістофана, але з більшості його комедій ми сміятися при читанні не будемо: комізм — справа контекстуальна, й коли змінюється епоха, з нею зазнає змін і почуття гумору. Чого вони взагалі сміялися з його комедій, ті греки? Напевне, нас не аж так вразить гумор Плавта, найгучнішого комедіографа Римської імперії, чи сатири й епіграми теж римлян Горація, Ювенала та Марціала. Найдавніший текст, читаючи який, ми будемо щиро сміятися, це той самий «Золотий віслюк» Апулея — ІІ сторіччя н. е. Автор застосовує прийом, котрий надалі використовуватимуть всі творці подібних текстів: просто показує читачеві ланцюжок веселих історій, зазираючи в усі закапелки тогочасного життя й виставляючи на світло всі його таємниці. Головного персонажа для цього (завдяки чарам його коханої) перетворено на осла — він все бачить, та нічого сказати не може. Маса веселощів і задоволення.

Певною мірою потішним для нас буде і гумор Середньовіччя. Він там був, усупереч поширеній думці про «темні» століття, проте місце та час для сміху тоді строго регламентувалися: лише поза храмом — на ринковій площі й лише під час карнавалу. Утім, середньовічні мандрівні студенти, у Європі — ваганти, у нас — мандровані дяки, у творчості яких власне й натрапляємо на приклади гумору тисячолітньої давнини, завжди знаходили час і місце, щоб посміятися. Завдяки їм сміх звучав навіть у найбільш серйозних ситуаціях. Якби створений ними студентський гімн «Gaudeamus», який зараз виконують на студентських посвятах у всіх університетах, звучав не латиною, присутні б не раз подивувалися його словам:

Смутку досить, киньте сум,

розігніте спини!

Хай усі ті поконають,

що студентам не сприяють

тим чи іншим чином.

Специфічний гумор у Середньовіччі, як бачимо. Втім, цей стовпчик, як правило, не співають, адже сміх може звести нанівець усю офіційність заходу.

Ренесансний гумор, натомість, уже цілком і всім прийнятний. Веселих письменників XIV-XVI століть Бокаччо, Чосера чи Рабле зовсім легко читати, і їхній сміх нам повністю зрозумілий. Інша справа — Сервантес. Він застосовує тонший інструмент — іронію. Тому в нього жарти не лише простосердно грубуваті, як у попередників, а є й двозначні, що спонукають замислитися і, вже не сміючись, міркувати. Через те багато хто дочитує «Дона Кіхота» хіба до середини І тому. А дарма. Це якраз та книжка, до якої, як і до Свіфтових «Мандрів Гуллі-вера» чи Керролової «Аліси», варто повернутися після дитинства ще