Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— Я слухаю.

— Треба виконати вирок. — Професор глянув на Горста. Помовчав з хвилину. — Вирок, — повторив він. — У нашій групі діє агент гестапо.

— Досі мені не доручали таких завдань.

— А тепер я тобі доручаю. — Ліпке раптом перейшов на ти. — Слухай уважно. Лессінгштрассе, 16, недалеко від Лессінгебрюке.

— Це він видав Артура?

— Я не люблю запитань. Вона.

— Вирок виконаю, — сказав Горст.

Ліпке почав старанно складати кісточки доміно в коробку.

— Ви знову програли партію, — проголосив він. — До наступної зустрічі.

— До побачення, пане професоре.

— Зараз 16.30, — закінчив тихо професор. — У звичному місці о дев’ятнадцятій. Тут не будемо більше зустрічатися.

— Розумію.

Кушка вийшов перший. У гардеробні Гелена подала йому пальто. Він поцілував їй руку, а потім, оскільки тут не було нікого, доторкнувся губами до її волосся. Це подружжя вже мало п’ятирічний стаж. Познайомилися навесні тридцять дев’ятого року і влітку того ж таки року взяли шлюб. Це вона сказала йому: “Тепер ти будеш називатися Горстом, треба погодитися з цим”. І вона залучила його до роботи в організації. Раніше дівчина працювала в польській бібліотеці при Найгассе. Коли гітлерівці провадили арешти діячів полонії, Гелені вдалося врятуватися. “Маю щастя”, — говорила вона, однак неохоче згадувала ту справу. Тепер жінка застібала ґудзики на пальті чоловіка.

— Коли повернешся?

— Пізно. Робота в мене, — відповів.

Не спитала, що то за робота, зрештою, ніколи не питалася про це. “Навіть ми самі про себе не повинні надто багато знати”. Гелена вже подавала пальто іншому клієнтові й усміхалася, дякуючи за чайові. Саме в цей час до гардеробної вбіг Руді. Він очікував біля дверей, поки дівчина німецького солдата поправляла перед дзеркалом своє волосся.

— Я дістав таблетки, — сказав. — Може, ви, пані, візьмете?

— Аякже, охоче, — відповіла Гелена. — Дай один пакетик. І повтори, що я віддам ще сьогодні дядькові. Зрозумів?

— Зрозумів. — Руді вибіг, широко відчиняючи двері: йому подобалося, коли дзвінок дзвенів довго і звучно. Гелена обережно розрізала обгортку. Поклала на долоню старанно згорнутий в трубочку папірець.

3

Хто така Ліза Шмідт? Ганс Клосс ніколи не легковажив противником. Зупинився на розі Франкфуртерштрассе під газетним кіоском і розглядав обкладинки тижневиків. На кольоровому знімку німецький солдат стояв поряд з палаючим танком з червоною зіркою на борту.

“Якщо вроцлавське гестапо, — розмірковував Клосс, — має агента в нашій організації, то воно, очевидно, скористається цією можливістю. Отже, вся мережа в його руках, тільки ж чому воно не ліквідовує її? Відповідь проста. Гестапо хоче мати противника і всю його діяльність під своїм контролем, хоче дезінформувати його, дізнатися про його контакти і систему зв’язку з Центром. Що вже відомо йому? Можна думати, що воно розшифрувало всіх людей із групи Артура. А органіста? Костьол не був під наглядом, Клосс це перевірив і мав підстави вважати, що не помилився Ворог, однак, може діяти дуже вправно. Мабуть, постійний нагляд за костьолом вважає зайвим для себе? Артур Другий приносить повідомлення до костьолу. Невже стежать за ним? Цілком ймовірно, що стежать. Припустимо, що гестапо виявило тайник. Чого ж іще чекає? На виявлення системи зв’язку з Центром? Тоді чому ж воно так поспішно зняло Артура Першого? Відповідь на це теж проста. Артур Перший викрив зрадницю, скажімо, цю Лізу Шмідт, якщо це, звичайно, вона. Аргументи Артура Другого здаються досить переконливими. Але Ліза знає й органіста, отже, і він також вистежений. Що ж його зробити? Клосс знав, що він може винести найпростіше рішення: відтяти цих людей від усіх каналів зв’язку, залишити їх ворогові на поталу. Тоді гестапо почекає ще трохи і, переконавшись, що з них нічого не візьмеш, знищить їх усіх… Клосс був проти такого вирішення справи. Він до того ж мав ще трохи часу, цілих два дні. Що встигне зробити? Відкриватися ж перед будь-ким з них не можна було, адже кожний міг бути зрадником. Як же він мав діяти?

Клосс запалив цигарку, купив газету “Фолькішер Беобахтер” і повільно пішов собі по Франкфуртерштрассе. На протилежному тротуарі раптом побачив ту, яку чекав. Гарненька була ця Ліза Шмідт. Вона поспішала, дивилася поперед себе, але, напевне, повинна була відчувати на собі хтиві погляди чоловіків. Чому вона зрадила, якщо зрадила? Злякалася тортур? А може, давно вже працює на них?

Задзеленчав дзвінок, коли дівчина відчиняла двері “Дороті”. Клосс подумав, що Артур Другий не грішить надмірною обережністю. Якщо всі його люди приходять до “Дороти”, гестапо має мало клопоту…

Клосс ввійшов слідом за Лізою. Гардеробниця посміялася, коли він подавав їй плащ. Ліза Шмідт саме в цей час розмовляла по телефону. “Приходь обов’язково, мій любесенький…” — почув він. Вона повісила трубку і глянула на Клосса. Потім витягла з портмоне купюру вартістю в одну марку.

— Чи не змогли б ви, пані, розміняти? — звернулася до гардеробниці. — Мушу ще раз подзвонити.

У Гелени не було дрібних. Клосс одразу ж зорієнтувався. Дав Лізі потрібну монету.

— Будь ласка, пані.

— Ах, який ви люб’язний, — защебетала дівчина. — Я зараз же вам поверну.

В кав’ярні Клосс сів за столиком біля вікна. Машинально відкрив коробку доміно й розважався чорними кісточками. В залі було майже порожньо. Двоє літніх добродіїв грали в шахи. Жінка в чорній сукні пила чай. Клосс приклав пусто до шістки, потім взявся будувати домик з кісточок доміно. “Не вмію я грати в доміно”, — подумав він. Підвів погляд угору. До столика підходила Ліза Шмідт.

— Я прийшла, щоб тільки повернути вам борг, — сказала. Однак одразу ж сіла, коли Клосс підсунув до неї кріселко.

— Я хотів би ще трохи побути кредитором, — мовив він. — Кредитор щодо боржника має певні права.

Дівчина усміхнулася, і Клосс подумав, що все піде легко. Може, навіть і дуже легко. Невже його міг хтось бачити в костьолі святого Августина? І чи встиг би він передати Лізі його прикмети? Мало ймовірно. Клосс мав у Вроцлаві власну охорону, якій міг довіряти без жодних застережень.

Він запропонував коньяк.

— Коньяк! — вигукнула Ліза. — Б’ю об заклад, що ви прибули з фронту.

Клоссові довелося докласти певних зусиль, щоб підладнатися під її стиль. Він вже давненько не фліртував з дівчатами. До того ж це не була пуста розмова: обоє розпочинали гру.

— З фронту, — відповів. — А як ви, пані, про це здогадалися?

— Бо тільки хлопці з фронту не бояться відрізати гаку кількість купонів за коньяк.

— Що ж — це найкращий спосіб позбутися карток. Зрештою, ми всі саме про це й мріємо…

— Про що?

— Про те, щоб у такій от кав’яреньці випити чарчину з такою дівчиною, як