Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

мухи і цим самим спростував теорію появи-зі-сміття. Завдяки збільшенню за допомогою мікроскопа перед очами постало тіло комахи, видиме у своїх якнайменших деталях і настільки «монструозно велике» (Дастон), що з’явилося прислів’я про протиставлення мухи і слона. Ба більше, за одноголосним присудом дослідників комах XVII–XVIII ст. великі тварини вочевидь програвали порівняно навіть із найдрібнішими комахами, оскільки їхня тілесна конструкція здавалася примітивною і грубою. Бджола, як зауважив Мальбранш, що внаслідок її крихітного розміру повинна мати значно менші органи, ніж слон, відповідно краще споряджена[145].

Комахи одразу перестали викликати зневагу через їхній незначний розмір, а навпаки, почали здаватися, так би мовити, ближчими до Бога, ніж великі істоти, адже вони втілювали велике у малому. «Найменший сирний кліщ, найдрібніший хробак, – ідеться в «Інсекто-теології» Фрідріха Крістіана Лессера (1740), – створені Творцем із такою надзвичайною майстерністю, що навіть найвигадливіший митець не спроможний повторити їх, а наймогутніший монарх не може наказати їх виготовити»[146].

Що крихітніша комаха, то ближча вона до Бога – цей безперервно повторюваний загальник інсектології XVII–XVIII ст.[147] підказував його деїстичну інверсію – близькість Бога до комахи. У цьому сенсі слід розуміти визначення ентомолога як «the secular priest of the Enlightenment»[148] (Барбара М. ­Стаффорд) і схоже на одкровення переживання Дідро, коли він угледів «divinity imprinted in the eye of a mite»[149]; [150]. Шлях до безкінечно малого, проторений мікроскопом, розділився на два етапи. Перший сягав межі видимого людським оком. Тут було розташоване ще доступне для сприйняття – кліщ, воша, крильце мухи, – настільки збільшене, що кожну частину тіла можна було розглядати й вивчати.

Другий етап починався по той бік межі видимого. Живі істоти, що їх за допомогою мікроскопа відкрили у краплі води такі вчені, як Левенгук, належали вочевидь до особливого світу. Вони були, як стверджували їхні першовідкривачі, у десятки тисяч разів меншими за найменшу з комах – кліща, що тепер порівняно з ними почав виглядати слоном.

Протягом двох століть – до того, як Луї Пастер ідентифікував їх як мікробів і бактерій – їх класифікували як комах. Навіть позначення animacula[151], що закріпилося за ними, нічого не змінювало. Воно означало лишень, що йдеться про надзвичайно малих комах.

Багатшим на наслідки у XVII–XVIII ст. стали синонімічно вживані визначення «живі атоми» та «живі молекули»[152]. Тут також очевидний намір понятійно зафіксувати мікроскопічно малий розмір. Через відділення від комах і прив’язку до вчення про атомізм уявлення щодо живих атомів і молекул відкрило незрівнянно ширший простір. Адже тепер завдяки підключенню до атомістичного вчення та його розширенню весь світ тіл індивідуальних організмів аж до лише на позір неживих геологічних формацій став сприйматись як агломерація живих атомів.

Бюффон: «Жива істота (тварина чи рослина) була б тоді не чим іншим, як сумою всіх дій і окремих маленьких життів цієї, імовірно, непідвладної руйнації молекули». (Поняття атомів і молекул у XVIII ст. були взаємозамінними.) А це Ляйбніц: «Оскільки немає нічого твердого, що не мало б якоїсь міри рідкоплинності, цей уламок мармуру є накопиченням безмежної кількості живих тіл або море, повне риб»[153].

Світ як скупчення живих замість позбавлених життя механістичних атомів набував зовсім нового потенціалу. Якщо ми згадаємо, що новочасна механіка почалася з повторного відкриття античного атомізму і припущення щодо неживих атомів (молекул, часток, корпускул) становило одну з її фундаментальних передумов, то живий атом починає виглядати таким собі троянським конем, завдяки якому віталізм спромігся штурмом захопити механістичну цитадель.

Якщо звернутися до Дідро, котрий добре розумівся на механістично-віталістичних дебатах свого часу, то живий атом (Дідро каже molécule) був віталістичним рішенням старої механістичної проблеми perpetuum mobile. Адже він не тільки сам та із самого себе являв свою force intime, цю qualité propre а sa nature[154]; [155], а й зберігав її впродовж усього свого життя. «Сила, що діє на молекулу, вичерпується; внутрішня сила молекули не вичерпується»[156].

Перші дослідники, які використовували мікроскоп, нагадують варварів-завойовників старої розвиненої культури. Поза сумнівом, вони почували себе переможцями над природою, в якої вони вирвали чергову таємницю. Однак водночас їм доводилося стверджувати, що вона, підкорена, у всіх інших аспектах вивищувалася над ними. Це виявляло себе тоді, коли вони замість мух і бліх спрямовували окуляр мікроскопа на продукти діяльності людини, що до того слугували прикладами для гордості щодо людського мистецтва й точності. Те, що їм відкрилося, було протилежністю тонкості, властивої звичайнісінькій комасі. Якщо павутиння під мікроскопом не тільки зберігало свою тонкість, а й по-справжньому її являло, то у такому самому збільшенні найтонше батистове мереживо перетворювалося на щось грубе й потворне.

Роберт Гук у своїй «Мікрографії» (1665) перелічує низку таких протиставлень досконалості природи й недосконалості людини, як емблематичний приклад згадує кінчик голки. Для неозброєного ока і практичного використання він є абсолютним втіленням геометричної точки. «З легкістю проколює він будь-яке тіло, м’якше від нього самого. Якщо ж розглянути його у гарний мікроскоп, то кінчик голки (хоч яким гострим він здається нашим почуттям) виглядатиме грубим і тупим кінцем. Ми навіть не побачимо очікуваної форми конуса». Гук робить показовий висновок зі свого аргументу щодо кінчика голки: «через мікроскоп навіть найтонші митецькі продукти видаються безформними і грубими»[157].

І хоча викриття людини завдяки мікроскопові як недолугого ремісника не можна порівнювати з великими звільненнями людства від ілюзій завдяки Копернику, Дарвінові та Фройду, воно було важливим імпульсом для втілення давнього прагнення людини звільнити свою продуктивну діяльність від обмеження рукою. Як показала Лоррен Дастон, у XVIII ст. між ентомологією та економічною думкою існував прикметний зв’язок. І річ не тільки в тім, що в обох царинах працювали такі дослідники, як Реомюр, Дюамель дю Монсо, Соссюр. Насамперед в їхній риториці корисності й доцільності ентомологія й економіка нерідко переходили одна в одну. «Корисність, що ми приписуємо лялечці гусениці або бджолиним стільникам, дивним чином має спільне з корисністю виробництва булавок або продуктів точної механіки… Принцип multum in parvo[158], який висуває теорія комах, так само значущий і для виробництва булавок»[159]. Згадка про виробництво булавок тут, поза сумнівом, натякає на його обговорення в першому розділі «Добробуту націй», де Адам Сміт описує це виробництво як парадигму поділу праці.

Для виробництва булавки у XVIII ст. потрібно було 18 трудових процесів. Поміж іншим вони полягали в такому: виготовлений раніше металевий або латунний дріт згинали, різали на рівні частини, чистили, полірували, загострювали, споряджали кожний виріб головкою. Лише останній вид праці складався загалом з чотирьох окремих операцій. Один робітник, що