Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

— Чому? Що трапилось?

— Обікрали мене. Годинник мені свиснули.

— Де, коли?

— В трамваю, як доїздив сюди. Був великий натовп, якийсь гицель підсунувся і потягнув.

— Ой, то мені дуже прикро!

Гість раптом вибухнув, гей той вулькан!

— Лихо бери годинник, хоч це антик, пам’яткова річ, мій І дідо дістав його від Йосифа II чи від Фердинанта І, вже не тямлю, ну, та й вартість свою має: чисте дукатове золото, три коперти, сам ланцюжок важить з десять дека, собаку можна на ньому припняти!.. Та лихо його бери, кажу! Але ж самий факт, розумієш, те, що мене обікрали, мене, отця Каштановича! Ти розумієш — мене знає цілий Львів, мені за двадцять років дурне перо не пропало з кишені, а тут — золота «Омеґа»! О, я цього не пущу кантом! Як мої батяри на Знесінню про це довідаються, то вони видадуть твоїм батярам формальну війну!

— Ой, як же ж мені прикро, отче професоре!

Наш парох не міг поки що інакше потішити свого схвильованого гостя, тільки раз у раз запевняв його, що йому дуже прикро. І справді було йому боляче й досадно і просто соромно, що така пригода зустріла його бувшого катехита якраз на його ім’янини, в нього на празнику і в його парохії.

— Отче професоре, — промовив благально, — я вас прошу, хай це поки що залишиться між нами. Не розголошуйте цього випадку, не подавайте на поліцію.

— Ти що, п’яний? — обурився отець професор. — Я мав би йти з тим до польської поліції? Я даю тобі слово чести офіцера драґонів, що до 24 годин мої злодії принесуть мені той годинник і подадуть отак, як на тарілці! Хочеш — підемо об заклад!

— Я вірю вам і без закладу, отче професоре, але дозвольте не турбувати цим ваших злодіїв. Крадіж сталася на моїй території, і моїм обов’язком господаря є мати діло з моїми злодіями. Прошу, вертайтеся до товариства і зовсім не турбуйтесь годинником. Я тим часом піду засягнути язика в цій справі.

Отець професор поскубав чорну бороду і недовірливо глянув на бувшого свого учня з-під крилатих брів.

— Гм! Маєш якийсь контакт із підземним світом?

— Спробую знайти.

З городу побіг наш отець парох просто на кухню, де в клубах запашних димів увихались пані варилихи, приготовляючи обід. Між ними царювала наша господиня, пані Евдокія, яка вважала своїм священним обов’язком церковної сестриці приготовити щороку отцеві парохові пишну рибу «по-жидівськи» і незрівняний студенець.

— Пані Павлово! — гукнув отець парох, тримаючись одвірка, бо кухонні запахи геть забили йому памороки, та й галас там стояв несамовитий, ніби на полі битви.

— Та що, прошу отця? Подавати до столу?

— Ні, ні, я тільки хотів спитати вас, чи ваш субльокатор вже встав, чи ще спить?

— А Бог його знає. Він прийшов додому о восьмій над ранком, як я збиралася йти на Ютреню. Іменини комусь там справляли!

— Ага. То, може, вже проснувся.

Пан Макс (бо це про нього йшла мова) і справді вже був проснувся, хоч і не так давненько. Стояв тепер босий і напіводягнений на підлозі, похиливши буйну голову під кран водотягу, з якого ринула вода, змиваючи йому потилицю. Мій неоцінений пан інструктор здригався від холодної купелі і жалібно стогнав:

— Ой, голова, голова! Яка ж вона важка! Ніби з олова.

І бив себе рукою по лобі, ніби пробуючи, чи його голова справді була олов'яна, чи з якогось іншого шляхетнішого металу.

Коли він так страждав там, під водотягом, я сидів собі на підвіконні і приспівував йому:

«Щось я дуже загулявся.

Ледве я сюди добрався…»

І тут саме в акцію оповідання включається на момент моя особа: сидячи отак на підвіконні, я перший запримітив, що наш парох тільки в кольоратці жвавим кроком поспішає на наше подвір’я.

— Прошу пана інструктора, — крикнув я тоді, — панотець ідуть до нас!

Сиґнали СОС були вислані мною майже впору, бо мій неоцінений пан інструктор успів ще скочити в штани і натягнути на себе сорочку.

— Слава Ісусу Христу! — сказав отець парох саме тоді, коли пан Макс пробував затягнути скарпетку на одну ногу.

Ми обидва в унісон відповіли: «Слава навіки», а пан Макс поскакав, як бузько, на одній нозі, привітати отця пароха з ім’янинами.

— Вибачте, отче, що я в такому нужденному стані… — пробував тлумачитись, але о. Володимир не дав йому багато часу на виправдування, а рішуче скомандував:

— Пане Максе, швидко збирайтеся! Рятуйте ситуацію.

— А що сталося?

— Ох, така неприємність, щоб ви знали! Отцеві Каштановичу вкрали золотий годинник!

— Де, коли?..

— У нас, на Богданівці. В трамваю.

Від такої несподіванки мій пан інструктор аж присів:

— Ов, та ж то ґранда, якої світ не бачив! З того готова вибухнути війна між Городком і Знесінням — за тяжку зневагу їхнього пароха!

— Це ж і є те, чого я боюся. Пане Максе, на вас моя єдина надія. Рятуйте честь парохії! Ви маєте всякі зв’язки з різними елементами…

— Прошу сюди, отче. Прошу до покою.

Обидва зникли за дверима так званого «покою», і дальшої їх розмови я не міг ні почути, ні підслухати. Але моя уява зразу стала гарячково працювати: «Вкрали золотий годинник!», «Ґранда, якої світ не бачив!», «Війна між Городком і Знесінням!». Го-го, — подумав я собі, — тут кнується якась грубша авантюра.

Поки я вспів це подумати, мій неоцінений пан інструктор випав бігцем з покою, вже в черевиках і в краватці, на ходу розчісуючи повісмо волосся на голові. Наш парох поспішав за ним, підбігаючи і напоминаючи його, теж на ходу:

— Пане Максю, зробіть це для мене і для добра парохії! Я вас дуже прошу!

— Зроблю все, що в моїй силі, хоч не ручуся за успіх. Ну, спробую.

Через кухню тільки перешуміли і вже були надворі, а я ще зачув, що о. Володимир і там лебедів: «Пане Максю, я вас дуже прошу!» Моєї приявности в кухні отець парох, здається, і не запримітив, хоч я двічі поцілував його в руку: коли він увійшов до кухні і коли виходив.

Ця несподівана подія геть перекреслила мої празникові пляни. Я вже не йшов під вікна парохіяльного будинку підглядати, як отці празникують,