Читати книгу - "Материк Гесиона, Східняк Марко"

Аж раптом з цілим караваном чайок з'явився власник компанії "Хаїм Райцин та сини" і закупив після довгих, що розтягнулись на три дні, торгів, все, що привезли кораблі. Голландці закупили у нього ж хутра ведмежі, котикові та інші, спустивши половину отриманої золотої монети. Полювання на майхородів і смілдонів, про яких добре знали голландці, тоді вже було припинено. З таким товаром капітан вирішив йти одразу в Кантон, де на шкури були пристойні ціни.

1733. Восени, 15 травня 1733 року на своєму зимівнику від зупинки серця раптово помер Кость Гордієнко, Сенатор Імперії, незмінний кошовий Війська запорізького низового (на Дніпрі), Заокеанського козацького війська (На Фарані та Утугваї) та Заокеанського імперського козацького війська (на Славутичі).

Два підпарубки, Петро і Павло, привезені з бурси у Каменську, де півтора місяці тому почали навчатися, тихо стояли біля труни батька, дивлячись, як побивається, за слов'янським звичаєм, сива і простоволоса мати їх, Марія Павлівна над померлим, не помічаючи, як прогинається челядь під їх вже важким і суворим, батьківським поглядом, як теплішають очі козаків, зупиняючись на раптом затверділих рисах їх юних облич, на потужних руках, що м'яли головні убори.

Схоронили Костя на скальному високому березі Славутича, вдовбавши кайлами та ломами могилу, засипали жовтим піском у пам'ять його безкінечних морських походів, накрили гранітною же сірою плитою, поставили камінний хрест і на табличці написали: "Тут поховано кошового отамана Кам'янської, Олешківської, Ла-Платської та Славутської Січі Костянтина Гордієнка".

* * *

Гапка Овсієнкова порядкувала у палаці барона. Давненько, коли запорожці останній раз відмічали Проводи на Південноамериканському континенті, то тоді вона з чоловіком спеціально добралась на Січ. Добродушний жид, якому вони чесно сказали, що побирушки і приїхали на попутних підводах пожебракувати на свята, безоплатно пустив їх у корівник, звідки було щойно продано три бички на християнські Гробки. Домівка Самуїла була розташована неподалік від цвинтаря, з-за чого прочани до нього й попросилися.

Торбарів на кладовищі майже не було, то Гапка три рази виваливши свої торби на солом'яну підстилку під здивованим фіолетовим оком найближчої корови, що ремиґала силос, з'їдений годину тому, сипала на чисту солом'яну підстилку та побігла вже четвертий раз. Її чоловік, від могилки до могилки, набрався оковитої через край. Не витримало серце, а може й стравохідна система і Гапка найшла його, вже задубілого, у канаві, що за вимогою лікарів, оконтурювала погост. У Самуїла знайшлась якась деревина, то він її пожертвував на хрест своєму недовгому постояльцю, у нього ж добряче підпили запорожці взяли лопати. Напружив пам'ять, Гапка згадала повне ім'я свого вінчаного чоловіка. Запорожець вирізав на хресті – Терентій Овсієнко. Відпала суха гилка славного землеробського роду Овсієнків.

Гапка сіла на найперший корабель, що віз переселенців з Фарани до Гесиони. Там хоч підйомні буде отримувати. Жилось спочатку непогано, але потім дуже скрутно. Тому вона пішла по об'яві по найму служниці на виїзд. Баронеса, з датчан, дуже порадувалась Гапки, бо до них йшли у покоївки, як добрані, крутогруді, писані дівчата, що скучили по пригодам за батьківськими спинами, красотулі, біля яких барона й на годину не залишиш.

Хто б впізнав у цьому аристократі пірата, який мав глузд і терпіння не пропити-прогуляти чималенькі кошти, що йшли через руки корсарів, перейти у імперський флот, одночасно будуючи маєток, отримати на відставку барона, та, ще флотським офіцером, вигідно женитись.

На четвертий день барон із новою служницею пішли за чимось у льох. Відчуваючи дихання барона позаду, Гапка побачила цементовану, трохи вогку підлогу. Мерзлякувато двинула плечима і зробила широкий крок до купи лантухів, що лежали неподалік. Хазяїн різко розвернув її до себе і штовхнув за плечі на цемент. Трохи відкоригувавши напрямок падіння, служниця опустилась на мішки. Лежала, ні про що особливо не думаючи. Коли хазяїн піднявся, вона теж піднялась, обтрусилась и почала складати лантухи до стінки стопочкою. По погляду зрозуміла, що барон вдовольнив свою чоловічу цікавість і ніколи до неоковирної прислуги приставати більше не буде.

Спокійна безвідмовність Гапки підняла її статус в очах барона, а значить — у фільварку. Її стали звати Агафією. Вона була ключницею, стежила за годуванням наймитів, мала за подругу гувернантку. Коли наймити збирались на полі на обід "до паю", то у маєтку барона кормили краще всіх у цій провінції. Бо зголодала по життю за п'яничкою — оббирателем Гапка мала терпіння кожного разу стирчати біля казанів, коли туди закладали м'ясопродукти, не даючи їх розікрасти на найнижчому рівні. Вона слізно вмовляла баронесу не від'їжджати до батьків і не розводитись, коли та, з подачі добрих людей, при надії, побачила, як перекидається на сіні з фігуристою наймичкою, її чоловік. Барон, наляканий перспективою втрати дітей, яких поважав, бо ж пійманий на гарячому, різко стішився, про що, одна за одною повідомили баронесу язикаті наймички. Авторитет Агафії зріс до небес.

1734. У робочий кабінет Всеволода заглянула менша з внучок. Була у срібних сережках – маківках із карміновим камінцем, заквітчана, тільки з поля, чи що, з вінком-шнуром білих і жовтогарячих квітів на голові, у шарафані (не сарафані) з плечиками, кофті із строго гаптованими волошковою ниткою рукавами та комірцем. Сандалі та низка перлів.

– Діду! – Той відклав рапорти геологічних експедицій.

– А мати кажуть, що так відповідати неґречно.

Всеволод скривився, наче вкусив лимона. Тюрингська принцеса у якості пуристки української мови.

– Ти намалювалася олійними фарбами, щоб мені це повідомити?

– Та ні. Мати кажуть, що дід буває нестерпно прямолінійний.

– Алаверди. Ну поважає невістка тестя далі нікуди. Давай швидше те, нащо тобі тупа дідова прямолінійність.

– Діду, що означає "Щедро обдарована Живою"? Тільки кажи більше двох слів.

– Ти знаєш, що це за поганська богиня? Це Іліфія слов'янського поганського пантеону.

– Знаю. Тільки з хлопцями про неї не можна говорити.

– Так от. Коли всемогутній створив жінку, то він діяв вкрай раціонально. Нащо жінці носити лишній вантаж? Коли жінка починала чекати дитину, то паралельно у неї збільшувались груди, а коли закінчувався лактаційний період, то вони доволі швидко ставали такі, як у чоловіків. Після того, як Господь заказав бути голими, жінки звернулись до нього:

– Після того, як ти заборонив блимати трикутником, чоловіки зовсім перестали звертати на нас увагу. Ні бесіди, ні дітей, ні потрібних жінці речей не дочекаєшся. Чоловік любить очима, а на нас одягнених, нема нічого, що варто спеціальної уваги.

– Це якась чисто жіноча логіка, – відповів Господь. – Будьте розумницями, будьте охайними, будьте терплячими – і вас помітять.

Почула це богиня Жива і докинула:

– Господь – чоловік. І хай він буде тричі всемогутнім, все одно не зрозуміє до кінця жіночі потреби. То я трохи підправлю ваші фігурки і чоловіки будуть на вас заглядатись.

І зробила так, щоб у дорослої жінці стали більші сідниці і весь час значні груди. Прості жінки почали після цього іменувати Живу Цицею, а попереднє ім'я використовували лише жерці.

– Тобто мені сказали, що маю не по рокам фігурні цицьки.

Діду! А правда, що ти, якось приїхав з Європи в Атлантиду, а у наших бабусь від безперервного годування трохи провисли бюсти і ти з бабусею зробили викрійки ліфчиків, роздали і наказали всім жінкам шити і носити під платтям.

– Що зробив – так. А ось наказати? Священник з амвону заявив, що стрункістю вони викажуть повагу своїм половинкам. І взагалі геть! Ти мені зриваєш запитаннями, одне дурніше другого, робочий день.

1734. Священнослужитель стояв на паперті церкви. Храм розташувався на височині, що панувала над містом. Дім Божий був поганенький, власне кам'яний сарай, незграбний мішок без усяких вишукувань. І це головна православна будівля Південно-Західного воєводства! Саме воєводське містечко навіть здаля виглядало таким же зачуханим, як і храм. То мова про скнарість населення явно не йшла. Бо по оселям було видно загальну незаможність народу.

Ієрарх був генералом без війська, позаяк пару-трійку молодих священників обіцяли прислати тільки у кінці літа, з випуску духовного училища. А чотири наявних каноніка, об'їжджаючи по крайньому півдню, понад хребтами Косого Фронтиру, велетенську парафію по складних маршрутах, здійснювали у кожному сільці в основному хрещення та сповідували, дуже зрідка — вінчали чи читали над могилами. То вони будуть вдома тільки восени, коли бездоріжжя накриє Велику рівнину.

Скоріше всього – сплавившись по могутній водній артерії, що починається між білими вершинами Косого Фронтиру, йде через Серединну Велику рівнину і впадає у затоку принцеси Гелени. Зрозуміло, що біля гирла Осоти і стоїть воєводське містечко. Зима, з холодними дощами на півночі території і глибокими снігами на півдні, з постійним переходом температур через нуль, із скляними ожеледицями – час для роботи духовенства у центрі воєводства. Навесні, коли трохи протряхають приміські дороги, священики виїжджають на служіння у відносно недалекі, північні хутори. Такий річний оборот турбот знайшов у єпархії ново назначений єпископ.

У єпископи Онисифор попав завдяки випадку. Його благовірна,уроджена Онися Скирденко, родом з-під Богодухіва, мала настирливий характер і єдину ваду – любила купатись у океані. От і доплескалась. Саргасове море – не тиха Мерла, річка її дівоцтва, з'їла якось попадю акула. Лишився Дігтяренко з четвіркою підрослих дітей та й пішов до Всеволода. Молодий герцог із задоволенням профінансував переїзд Левка з дітьми у Гесиону, бо чомусь не сприймав його, як духовного наставника. Може тому, що попивав Левко оковиту, явно не вписуючись у коло залізних укрів.

У Січеславі якраз був траур у екзархаті – ведмеді з'їли єпископа у самому прямому розумінні у самому відсталому воєводстві. Ця виключна подія заставила вище керівництво церкви і держави звернути увагу на цей ведмежий кут. Але кого ставити? Всі священики були молоді, жонаті і з дітьми мал мала менше. То вдовий Онисифор акурат згодився.

Щодо фінансування, то мідні гроші, що надходили на континент із Австралії, тепер усі пішли на фінансування цієї місцевості, причому на це згодилась навіть Геля.

– Нехай ідуть гроші і на цей Богом забутий край.