Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чи мріють андроїди про електричних овець?" автора Філіп Кіндред Дік. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 61
Перейти на сторінку:
що повмирали, не змогли нічого взяти, а ті, що емігрували, не захотіли. Окрім моєї квартири, будинок страшенно захаращений.

— Захаращений? — вона знову нічого не зрозуміла.

— Захаращений — це з купами всілякого мотлоху, такого, як нікому не потрібні листи з рекламою й іншим непотребом або порожні сірникові коробки, після того як було використано останнього сірника, або ж обгортки від жуйки чи вчорашні газети. Коли у квартирі нікого немає, мотлох самовідтворюється. Наприклад, якщо ви лягаєте спати у квартирі з мотлохом, то, прокинувшись наступного ранку, одразу бачите: мотлоху стало вдвічі більше. Він постійно примножується і примножується.

— Зрозуміло, — тепер дівчина подивилася на нього із сумнівом, не знаючи, вірити йому, чи ні. Не мала певності, що він каже правду.

— Перший Закон Мотлоху, — пояснював він, — звучить так: «Мотлох витісняє Немотлох». Як закон Ґрешема про фальшиві гроші. А в квартирах уже давно нема кому боротися з мотлохом.

— Тому він повністю загарбав увесь будинок, — закінчила дівчина. Вона кивнула головою: — Тепер я розумію.

— Це місце, — говорив він, — квартира, яку ви обрали, занадто захаращена мотлохом, щоб у ній жити. Але ми здатні трохи зм’якшити фактор захаращення; можемо зробити, як я і сказав; влаштуємо рейд по інших квартирах. Але... — він запнувся.

— Але що?

— Ми все одно не зможемо його перемогти.

— Але чому? — дівчина вийшла в коридор, зачинивши за собою двері; мимоволі прикривши руками свої високі маленькі груди, вона продовжувала стояти поряд з Ісидором, намагаючись зрозуміти все до кінця. Або ж йому так тільки здалося. Принаймні вона його слухала.

— Нікому не під силу здолати мотлох, — сказав він, — хіба що на якийсь короткий час і лише в окремо взятому місці, ну, скажімо, у себе в квартирі мені вдалося досягти певної рівноваги між натиском мотлоху і немотлоху, принаймні поки що. Але досить мені померти або кудись переїхати, і мотлох знову все захопить. Це універсальний принцип, що діє скрізь у всесвіті; весь усесвіт рухається до завершальної стадії остаточного і всеосяжного захаращення, — й одразу виправився: — За винятком, зрозуміло, пагорба, на який сходить Вілбер Мерсер.

Дівчина не зводила з нього очей.

— Не розумію.

— Мерсеризм усе розставляє на свої місця, — він знову страшенно здивувався. — Ви що, не поринаєте у злиття? Не маєте емпатомодулятора?

Після запинки дівчина обережно відповіла:

— Свого не взяла. Думала, тут знайду.

— Але ж емпатомодулятор, — Ісидор аж затинався від хвилювання,— це найособистіша річ! Це продовження вашого тіла; з його допомогою ви спілкуєтеся з іншими людьми і перестаєте бути самотніми. Це всі знають. Мерсер навіть дозволяє таким людям, як я... — він запнувся. Але вже було пізно; вона вже все зрозуміла; це він побачив з її обличчя, на якому спалахнула раптова відраза. — Я майже склав тест IQ, — сказав він принишклим, нерівним голосом. — Я ще не пропащий спеціал, тільки помірний; далеко не такий, яких ви могли бачити. Але Мерсер не звертає уваги на такі речі.

— Як на мене, — заявила дівчина, — це найбільший недолік мерсеризму.

Її голос лунав чітко і байдуже; вона тільки констатувала факт, здогадався він. Факт свого ставлення до пустолобих.

— Думаю, мені вже час підійматися до себе, — промимрив він і пішов від неї, стиснувши в руці грудку маргарину; від тепла його руки маргарин нагрівся і розм’як.

Дівчина дивилася йому вслід із байдужим виразом на обличчі. А тоді гукнула:

— Почекайте.

— Що таке? — він обернувся.

— Ви мені будете потрібні. Щоб допомогти відшукати трохи меблів у придатному стані. З інших квартир, як ви казали, — вона підійшла до нього, її оголена верхня половина тіла була гладенька й худорлява, без жодного зайвого грама ваги. — О котрій годині ви приходите з роботи? Тоді й допоможете.

— Може, приготуєте щось на вечерю? Якщо я принесу продукти? — припустив Ісидор.

— Ні, я маю багато роботи.

Дівчина дуже легко, без найменших вагань відмахнулася від його пропозиції; він це помітив, він це відчув, але не розумів чому. Тепер, коли її страх уже майже розвіявся, у ній проявлялося щось інше. Щось набагато дивніше. «І гідне жалю, — подумав він. — Холодність. Немовби подих порожнечі з-поміж заселених світів, можна сказати, подих нізвідки; річ була не в тому, що вона зробила або сказала, а в тому, що вона не зробила і не сказала».

— Іншого разу, — мовила дівчина і повернула до дверей своєї квартири.

— Запам’ятали, як мене звати? — нетерпляче запитав він.— Джон Ісидор, я працюю у...

— Ви повідомили, у кого ви працюєте, — на хвилю вона затрималася перед дверима; а відчинивши їх, сказала: — У якогось страхітливого чоловіка на ім’я Ганнібал Слоут, який, я впевнена, існує тільки у вашій уяві. А мене звати... — вона кинула на нього прощальний холодний погляд, коли заходила до своєї квартири, трохи завагалася і закінчила: — Рейчел Роузен.

— З «Корпорації Роузен»? — запитав він.— Найбільшого у світі виробника гуманоїдних роботів для колоніальної програми?

Незрозуміла тінь промайнула її обличчям, але одразу щезла.

— Ні, — процідила вона. — Я ніколи не чула про них; нічого про це не знаю. Це, мабуть, плід вашої пустолобої уяви. Джон Ісидор і його особистий, приватний емпатомодулятор. Бідолашний містер Ісидор.

— Але ваше ім’я свідчить, що ви...

— Взагалі-то мене звати Пріс Стреттон. Це — моє ім’я по чоловікові; я завжди користуюся тільки цим ім’ям. Я ніколи не використовую жодне інше ім’я, окрім Пріс. Тож називайте мене Пріс, — вона замислилася і додала: — Ні, ліпше звертайтесь до мене «міс Стреттон». Ми ще не знаємо одне одного. Принаймні я вас не знаю.

Двері за нею зачинилися, а він залишився стояти на самоті в запорошеному тьмяному коридорі.

Розділ 7

«Ось так воно, — розмірковував Дж. Р. Ісидор, тримаючи в руці розм’яклу грудку маргарину. — Може, вона ще передумає і дозволить називати себе Пріс. Якби я зміг роздобути банку довоєнних консервованих овочів на вечерю... Але, може, вона не вміє куховарити,— раптом замислився Ісидор. — Гаразд, тоді я куховаритиму; я приготую вечерю для нас обох. Я все їй розкажу й покажу, тож потім вона сама готуватиме, якщо захоче. Мабуть, захоче, якщо знатиме як; наскільки я можу припустити, більшість жінок, навіть такі молоді,

1 ... 16 17 18 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік» жанру - 💙 Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"