Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

— Я його, розумієш, питаю про речі засадничі, а він мені: ґратуляція…

А: — А взагалі я звертаю вашу увагу на те, що ми вже дві години…

Б: — Так, давайте зробимо паузу. Хто як, а я мушу за розкладом якусь канапку з’їсти. Слово «канапка», до речі, я би дав і на «Збруч», і в «Країну»…

* * *

— То, може, знову почнімо з початку, з самого процесу народження твору. Як він з’являється в голові? Кожен раз інакше чи є якісь спільні риси? Як у поезії і як у прозі?

А: — Це, само собою, доволі різні речі. Оскільки я не писав ніколи великих поетичних форм, не писав поем, то можу узагальнити так, що в поезії для мене дуже важливий початковий імпульс, якийсь поштовх, який дуже часто виникав, наприклад, просто з якоїсь красивої рими. Ця рима вже містила в собі певний прообраз того, яким буде вірш. А от коли настала пізніша стадія віршописання — «Пісні для мертвого півня», то мені вже йшлося про більш усвідомлену диспозицію. Щоб отими засобами такої трохи брутальної поетичної мови, свідомо невишуканої, а десь і примітивізованої, переказати якусь історію, а точніше, відтворити стан довкола неї. Багато які з «Пісень» народжувалися просто від назви. Майже всі назви в «Піснях» англійські, як ти пригадуєш, і вони містять певну конотацію чи до старої рок-музики, чи до фільму, чи до джазової, чи до поп-культури. Для мене це був цікавий ефект: як та англійська назва може співвідноситися з якоюсь моєю ситуацією, історією. Яку поетичну якість можна витиснути, наприклад, з назви «Girl You Will Be A Women Soon». Хоча це не було стовідсотково так, тобто не завжди все вирішувала назва. Я тому так розмито відповідаю на це запитання, що не можу вивести якийсь єдиний принцип. Нема чогось одного. Але все ж хочу підтвердити, що виникнення і написання віршів — це для мене щось одне, а прозових текстів — щось інше. Ну, але з прозовими теж неоднаково, там є своя диференціація. Одна річ оповідання, інша — роман. Хоч я ще пригадую той час, коли «Рекреації» я називав не романом, а повістю. Але потім цей термін у нас поступово вийшов з ужитку.

— Бо його немає в англійській мові.

А: — Зате є в польській, але це в них роман. Гаразд, не в тому річ. Велика проза — це дуже складна душевно-розумова механіка. Що там де поставало і з якої суміші, як усе виношувалося — треба докопуватися дуже глибоко. Логічно й закономірно, що велику прозову форму я виношую довго. Це видно хоч би й за тією жалюгідною кількістю романів, які я написав за такі довгі роки.

— Як на такого великого письменника.

А: — Це ти сказав!.. У будь-якому разі — одна історія з «Рекреаціями» й цілком інша — з «Перверзією». Хоч їх у часі між собою розділяють якісь 4 роки: «Рекреації» — то осінь 1990-го, а «Перверзію» я почав у грудні 1994-го. Але то вже був зовсім інший письменницький досвід.

— Ти кажеш: з’являється рима, і в цьому вже закодовано цілий вірш. Цей вірш вже сидить у твоїй підсвідомості, і тобі треба його лиш витягнути звідти, чи ти все-таки більш-менш раціонально конструюєш вірш на основі цієї вдалої рими?

А: — Зараз скажу. Я бачу словами. Риму використовую як частину того, що можна б назвати…

— Настроєм?

А: — Я дуже не хочу вживати слово «натхнення». Я сказав би краще, як…

— Як сигнал якогось катарсису, що в підсвідомості щось таке сидить і його треба видовбати, і ти мучишся, як його видовбати?

А: — Не знаю, чи аж видовбати. І чи справді мучився. Це все відбувалося внутрішньо. Маю на увазі створення вірша. Римовані вірші я сідав записувати аж тоді, коли вірш повністю склався у мене в голові. Тобто всі чорнові варіанти викреслював і переписував подумки, й це іноді тривало дні і ночі. А часом і тижні. Протягом яких я нічого, жодного слова не записував. Тримав усе в голові.

— Скільки ти строф можеш отак тримати в голові?

А: — Добре питання. Але тут мусить бути згаданий ще один критерій. Пересічна довжина мого римованого вірша не перевищує 5–6 строф. Це пов’язано з візуальним сприйняттям вірша. Дуже бажано, щоб ти схопив його оком відразу і в цілості. Тобто він має поміститися на сторінці. Й тому це виношування не було надзусиллям пам’яті. Тут не йдеться про якусь феноменальну пам’ять. Просто це — тотальна включеність у внутрішню роботу зі словами. Бо мене, коли я ділився іноді цим «досвідом незаписування», бувало, запитували: «І ти не боявся забути?». А я казав, що не зміг би забути, це було виключено, це було поза можливим, тому що я весь час там, у цій роботі, всередині. Навіть коли сплю. Як я можу забути те, всередині чого перебуваю?

— А опісля, як вірш вже написаний, через скільки часу ти можеш його забути?

А: — Достатньо його завершити, видати й не перечитувати, не повертатись до нього. Але з моменту, коли ми почали виступати зі сцени як бубабісти, з’явився інший мотив: практика частого читання вголос такого собі базового віршового