Читати книгу - "Буря Мечів"

Тут Оберин зненацька змінив тему.

— Подейкують, на весільній учті в короля мають подавати сімдесят сім страв.

— А ви зголодніли, княжичу?

— Ще б пак! Тільки мрію я не про їжу. Скажіть-но, прошу, правосуддя буде в меню?

— Правосуддя...— («То ось чого він тут, я мав би зразу здогадатися»).— У вас із сестрою були тісні стосунки?

— Змалечку ми з Елією були нерозлийвода, як-от ваші брат і сестра.

«О боги, сподіваюся, що не так».

— Війни й весілля забирають весь час, княжичу Оберин. Боюся, ніхто ще не викроїв хвилинки, щоб зайнятися вбивством шістнадцятирічної давнини, хай яке воно було жахливе. Але ми ним займемося, щойно видасться можливість. А якщо Дорн допоможе нам встановити королівський мир, це тільки пришвидшить розслідування, яке мій батько...

— Карлику,— сказав Червоний Гад уже далеко не таким сердечним тоном,— досить з мене вашої ланістерівської брехні. Ви нас за кого маєте — за баранів чи, може, за блазнів? Мій брат не кровожерливий, але й приспати його за шістнадцять років не вдалося. За рік по тому, як Роберт зійшов на престол, у Сонцеспис приїхав Джон Арин, і можете бути певні — допитували його дуже сумлінно. І його, і ще сотню людей. Я тут приїхав не на балаган, який ви вирішили влаштувати з розслідування. Я приїхав, шукаючи правосуддя для Елії та її дітей, і я його доможуся. Починаючи від цього телепня Грегора Клігана... але не закінчуючи ним. Перед смертю ця Потвора-на-коні розповість мені, від кого він отримував накази,— так і перекажіть своєму батькові,— посміхнувся він.— Один старий септон якось заявив, що я — живий доказ милості богів. Знаєте чому, Куцю?

— Ні,— обережно зізнався Тиріон.

— Ну як же ж: якби боги були лихі, вони б мене послали моїй матері першим, а Дорана — третім. Бо я, бачте, людина кровожерлива. І вам доведеться поборотися зі мною, а не з моїм терплячим, розсудливим і подагричним братом.

Тиріон бачив, як виграє сонце на поверхні Чорноводого Бурчака за півмилі попереду, як блищить воно на мурах, вежах і пагорбах Королівського Причалу за рікою.

Він озирнувся через плече — на осяйну колону, яка рухалася королівським гостинцем.

— Ви говорите так, наче за вами ціле військо стоїть,— мовив він,— а я бачу всього три сотні. Вам не видно міста — отам, на північ від ріки?

— Отої гнойової купи, яку ви звете Королівським Причалом?

— Саме так.

— Його вже не тільки видно, а й носом чути.

— То добре нюхайте, мілорде. На повні ніздрі. Півмільйона людей смердять більше за трьохсот — ви скоро в цьому пересвідчитеся. Золоті плащі занюхали? А їх десь під п’ять тисяч. У мого батька ще тисяч двадцять присяжних мечів. А ще ж є ружі. Ружі так солодко пахнуть, правда ж? Особливо коли їх багато. П’ятдесят, шістдесят, сімдесят тисяч руж, і в місті, і в таборі за містом. Точно навіть не знаю, скільки їх лишилося, бо їх і порахувати важко.

Мартел знизав плечима.

— За давніх часів у Дорні, коли ми ще не зв’язані були шлюбними узами з Дейроном, казали так: сонцю всі квіти кланяються. Якщо ружі стануть мені на перешкоді, як їх просто розтопчу.

— Як розтоптали Вілласа Тайрела?

Але дорнянин зреагував зовсім не так, як очікувалося.

— З півроку тому я отримав від Вілласа листа. Ми з ним обоє любимо гарних коней. Він ніколи не тримав на мене зла за те, що трапилося на турнірі. Я йому чітко поцілив у нагрудник, але він, падаючи, заплутався ногою в стремені, і кінь гримнувся просто на нього. Я потім до нього послав мейстра, але йому тільки й удалося врятувати хлопцю ногу. Коліно направити було неможливо. Якщо когось і варто винуватити, то це того дурнуватого батечка. Віллас Тайрел був ще зелений, як його власне сюрко, і в нашому товаристві йому взагалі було не місце. Той Круглий Квіт кинув його на турніри надто вже в юному віці, як і двох інших. Хотів отримати другого Лео Лютошипа, а натомість отримав каліку.

— Кажуть, сер Лорас кращий навіть за Лео Лютошипа,— мовив Тиріон.

— Ота квіточка при Ренлі? Сумніваюся.

— Можете сумніватися,— сказав Тиріон,— однак сер Лорас переміг чимало знаних лицарів, включаючи і мого брата Джеймі.

— Переміг — тобто скинув з сідла на турнірі? Якщо хочете мене злякати, скажіть мені краще, кого він у бою зарубав.

— Сера Робара Ройса і сера Емона Кая, наприклад. А ще переповідають, що він показував дива доблесті на Чорноводді, б’ючися пліч-о-пліч із привидом лорда Ренлі.

— Ці дива доблесті бачили ті самі люди, що бачили і привида? — безжурно розсміявся дорнянин.

Тиріон кинув на нього довгий погляд.

— У Чатаїному закладі на вулиці Шовковій є кілька дівчат, які вам можуть підійти. От у Тансі, наприклад, медові коси. У Марі — як біле золото. Радив би вам когось із них повсякчас тримати при собі, мілорде.

— Повсякчас? — звів тонку чорну брову княжич Оберин.— І для чого ж це, мій добрий Куцю?

— Ну, самі ж казали, що волієте померти з жіночим персом у долоні,— мовив Тиріон і пустив коня навскач до поромних барж, які чекали на правому, південному березі Чорноводого Бурчака. Він уже наслухався дорнської дотепності, якщо це можна так назвати. «Батькові таки слід було послати Джофрі. Він би спитав у княжича Оберина, чи той знає, чим дорнянин відрізняється від коров’ячої балабушки». Тут він не стримався від посмішки. Треба обов’язково постаратися опинитися поруч, коли Червоного Гада представлятимуть королю.

Арія

Чоловік на даху загинув перший. Він присів коло димаря ген за двісті ярдів звідси — нечітка тінь у передсвітанковій темряві, та коли небо посвітліло, він ворухнувся, потягнувся, підвівся. Ангаєва стріла поцілила йому в груди. Обм’якнувши, він покотився крутим лупаковим дахом і впав під дверима септиря.

Лицедії там виставили двох чатових, але ті далі своїх смолоскипів не бачили, тож беззаконники підкралися зовсім близько. Кайл і Наконечник випустили стріли водночас. Один з чатових упав з прошитим стрілою горлом, другий — з протятим животом. Одяг на ньому спалахнув, і він заверещав — і скрадатися вже не було сенсу. Торос крикнув команду — і розбійники напали по-справжньому.

Арія спостерігала, сидячи на коні на