Читати книгу - "Чорний дім"

А тоді, неначе ножиці для живоплоту були останнім контактом між ним і Рибаком, він відчуває свободу. Ступня Генрі торкається краю дверей, штовхає їх і він кидається крізь пройму, падає на землю, настільки слизьку, що його ноги ковзають, коли він намагається підвестися. Хіба може вся ця кров бути його?

Голос, який він чув в іншому столітті, в іншій ері надходить з дверей студії.

— Ти прорізав мене, ти, дурнуватий підтирайло.

Генрі не чекає, доки той договорить; він уже на ногах, і йому зовсім не хотілось би залишати такий чіткий, широкий слід крові позаду себе. Здається, він геть закривавлений, його сорочка просякла наскрізь, мокрі навіть його ноги ззаду. Кров продовжує литись потоком по обличчю, і замість адреналіну Генрі відчуває, що сили полишили його. Скільки часу в нього є до того, як він стече кров’ю до смерті — двадцять хвилин?

Він минає коридор і забігає до вітальні.

«Мені не жити, — думає Генрі. — Я втратив надто багато крові. Але принаймні я можу вийти і померти надворі, на свіжому повітрі».

З коридору до нього доноситься голос Рибака.

— Я з’їв твою щоку, а зараз я збираюсь з’їсти твої пальці. Ти слухаєш мене, ти, мудак дурнуватий?

Генрі доходить до дверей, його рука ковзає і ковзає клямкою. Клямка чинить йому опір; він намагається намацати блокуючу, втиснену, кнопку.

— Я кажу, ти чуєш мене! — Рибак наближається і його голос сповнений люті.

Усе, що Генрі потрібно, натиснути кнопку, розблокувати двері і повернути клямку. Він міг би вийти з будинку вже за секунду, але пальці, що залишились, його не слухають. «Так, я помираю, — каже він собі. — Я піду за Роуді, я піду за Жайворонком, моїм прекрасним Жайворонком».

Він чує цямкання з прицмокуванням губами і хрускіт.

— На смак ти, як лайно. Я їм твої пальці, і вони на смак, як лайно. Ти знаєш, що я люблю? Знаєш, яка моя улюблена їжа? М’якенькі сіднички маленьких дітей. Альберт Фіш теж любив їх, о, так. М-м-м-м-м-м! ДИТЯЧА СІДНИЧКА! ЧУДОВА ЇЖА!

Генрі усвідомлює, що він сповз по дверях, які не хочуть відчинятися, і тепер, відпочиваючи та важко дихаючи, стоїть навкарачки. Він змушує себе рухатися вперед і заповзає за диван з дерев’яними спинками, зручно умостившись на якому, він слухав Джека Сойєра, котрий читав йому неймовірно красномовні слова, написані Чарльзом Діккенсом. Генрі усвідомлює, що він вже багато чого не зможе зробити, у тому числі з’ясувати, що зрештою відбулось у «Похмурому домі», а також побачитись зі своїм другом Джеком.

Рибак заходить до вітальні і зупиняється.

— Гаразд, де ти, мудак, чорт забирай? Ти не можеш сховатися від мене. — Леза ножиців продовжують клацати.

Чи то Рибак став таким же сліпим, як Генрі, чи то в кімнаті надто темно, щоб він його побачив. Маленька надія як полум’я сірника спалахує в душі Генрі. Можливо, його супротивник не зможе побачити вимикачі.

— Мудак! — Ме-так. — Прокляття, де ти ховаєшся? — Пгохлятя, те ти хофа-єся?

«Дивовижно», — думає Генрі. Що злішим і розчарованішим стає Рибак, то більше його акцент стає не схожим ані на німецький, ані на той, з яким говорять в південній частині Чикаґо, та чи розмовляють з таким акцентом взагалі будь-де. Це точно не німецький. Якби Генрі чув, як доктор Шпіґельман описував цей акцент, схоже, неначе француз намагається говорити англійською з акцентом німецької, він би, посміхнувшись, кивнув на підтвердження. Це неначе німецький акцент космічного простору, неначе щось намагається говорити німецькою, ніколи раніше її не чуючи.

— Ти поранив мене, ти, смердюча свиня! — Ти поганиф мене, ти, смегтюша шфиня!

Рибак, похитуючись, підходить до стільця, що стоїть серед кімнати і перекидає його набік. Своїм чикаґським голосом він каже:

— Я знайду тебе, мій друже, і коли я це зроблю, то відріжу твою кляту голову.

Лампа падає на підлогу. Капці важко пересуваються в правий бік кімнати.

— Сліпий ховається в темряві, ха? О, це справді дотепно. Дозволь, я скажу тобі щось. Я давно не куштував язика, але думаю, твій скуштую. — Маленький стіл і лампа утворюють глухий звук, падаючи на підлогу. — Я маю тобі щось сказати. Язики — це кумедна штука. Язик старого типа не відрізняється на смак від язика молодого парубка. Хоча, звичайно, язик дитини вдвічі кращий. І від того, і від того. Коли я буф Фріцсом Хахманом, я сів бахато ясихіф, ха-ха.

Дивно, що позаземна версія німецького акценту виривається з Рибака, як другий голос. Кулак б’є об стіну, важкі кроки наближаються. На ліктях Генрі повзе до кінця дивана і рухається до укриття під довгим вузьким столом. Кроки підходять, хлюпаючи в крові, і коли Генрі підпирає голову руками, тепла кров фонтаном ллється з обличчя. Вогняна агонія в пальцях майже приглушує біль у щоці і спині.

— Ти не можеш ховатися вічно, — каже Рибак. Раптом він переходить на дивний акцент і відповідає: — Тосить, Берн-Берн. Ф насс є напахато фашлифіші спгафи.

— Ви ж самі казали, що він мутакх. Він поранив мене!

— Лизи ф лизячих ногаг, пасюхи ф своїх сгофанкаг теш ганині. Мої пітні фтхачені тіди фсі ханені, аха, пільше пільше пільше, ніш ми.

— А як же він?

— Фін стіхає хофю, то смехті, схіхайє хофю, то смехті, аха. Нехай вмихає.

У темряві тільки ми могли бачити, що відбувається. Чарльз Бернсайд моторошно нагадує дві голови папуги Паркуса, Богохульника і Благочестивого. Коли він говорить своїм власним голосом, то повертає голову ліворуч, коли говорить з позаземним акцентом, то дивиться праворуч. Спостерігаючи, як його голова крутиться туди-сюди, він нам нагадує коміка, одного з акторів Джима Кері або Стіва Мартіна, котрі вдають, начебто вони дві окремі половинки однієї особистості, проте одна різниця: цей чоловік не смішний. Обидві його особистості жахливі. Його голоси ранять нам вуха. Найбільша відмінність між ними — це те, що ліва голова з гортанним позаземним акцентом керує вчинками, а права голова — нашого Берні — це раб. Оскільки різниця між ними настільки чітка, у нас починає складатися враження, що зовсім скоро містер Маншан покине Чарльза Бернсайда, скинувши його, як діряву