Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Коли Пташинський повернувся в Мельники, йому принесли кілька надрукованих на друкарській машинці листівок, знайдених у Будах, Полуднівці й Головківці. Листівки закликали «не вірити більшовицьким агітаторам, гнати їх із нашої землі, убивати»…

Ніч видалася неспокійною. В різних кінцях Мельників спалахнуло відразу дві пожежі. Горіли хати секретаря сільради і голови комнезаму.

Гасили пожежу довго. Коли вогонь вже опанували, Штеренберг сказав, що далі впорається сам, а Пташинському порадив іти відпочивати перед гарячим днем.

Та не закінчилася ще гаряча ніч.

Під’їжджаючи до будинку священика, де жив, Пташинський зауважив якусь постать, що промайнула і зникла.

— Стой! — закричав уповноважений.

Відповіддю був постріл.

Куля просвистіла над головою.

Відповів зі свого парабелума і Пташинський.

Примчався патруль, почалися безрезультатні пошуки…

Уповноважений збагнув, що холодноярські партизани прийняли його виклик.

Чекіст наказав посилити пости і застави, а по селу пустити кінні патрулі. На пораду Штеренберга вирішив цієї ж ночі перейти жити у штаб ескадрону.

Зібравши особисті речі, Пташинський вже направився до виходу, коли звернув увагу, що зрушено зі свого місця стіл. І килимок не на місці. Поправляючи килим, Пташинський раптом побачив під ним люк.

Відсунувши стіл, відкрили ляду. Внизу була невелика кімната, а в ній сиділа людина. «Так випадково була знайдена «друкарня» підпільної бандитської групи, — зазначав Пташинський, — її заміняла друкарська машинка колишнього церковного старости, на ній друкувала контрреволюційні листівки виявлена в підвалі дочка «гостинного» попа».

Про долю підпільниці та її батька чекіст у спогадах не повідомив…

Ранок приготував ще одну несподіванку. Якесь хлоп’я принесло в штаб адресовану Пташинському записку. Її текст був лаконічний: «Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир — поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз».

Пташинський викликав Кременчук. Біля апарата виявився нарком Всеволод Балицький, що якраз туди приїхав. «Ми були особисто знайомі, — згадував Пташинський, — зустрічалися в Харкові, разом голосували за Ленінські тези під час дискусії, нав’язаної партії робочою опозицією, Зінов’євим та іншими уклоністами».

Пташинський доповів наркому про вимогу отаманів і запитав, які будуть вказівки.

Балицький відповів не одразу. Врешті сказав:

— Указаній нє будєт. Дєйствуйтє так, как ґаваріт вам ваша рєволюционная совєсть і сазнаніє.

– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.

— Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха…

Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Всіх родичів отамана Чучупака і Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.

Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та батькові Гребенюка сказав:

— Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія… Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью…

Передавши вранці 1 липня Штеренбергу всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амністію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом рішення з’їзду совєтів.

До околиці його провів начальник гарнізону…

Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:

— Стій!

З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.

Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:

— На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?

— Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, — почув у відповідь.

— От і прийшли, — кинув другий.

Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.

У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.

Пташинського посадили на покутті — під іконами.

Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.

Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.

— Полтавець-Остряниця, — промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.

— Чучупака,[1006] — представився сусід ліворуч.

— Вип’ємо за знайомство, — запропонували отамани.

— Вип’ємо, — відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав «зеленого змія»).

У цю мить залунала стародавня українська пісня «Закувала та сива зозуля».

«Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, — писав у своїх спогадах Пташинський, — была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись