Читати книгу - "Історія держави і права України"

Однак з 1959 р. розпочалося обмеження особистого господарства колгоспників, посилилось втручання партійних і радянських органів у діяльність колгоспів.

У зв’язку із закінченням війни відбулися певні зміни в кримінальному праві. Утратили силу окремі норми законодавчих актів, які з’явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що породжували тривогу серед населення тощо). Держава вважала можливим видати акти загальної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною» від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі до 3-х років, а для осіб, засуджених на строки понад 3 роки, термін покарання скорочувався наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов’язані з умовами воєнного часу, і засуджені з відстрочкою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від покарання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на терміни до 5 років, а засудженим на термін понад 5 років покарання скорочувалося наполовину. Від покарання також звільнялись чоловіки старші від 55 років, жінки старші від 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засуджених за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що призвело до ускладнення криміногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітничали з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканців західного регіону, звинувачених у «пособництві ворогові», учасників оунівського руху та членів їх сімей, повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР скасовано смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мирний час застосовувалось позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 р. «на численні прохання трудящих» було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були: захист, передусім, інтересів держави, соціалістичної власності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР було приведено у повну відповідність до норм законодавства СРСР.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. установлювались нові склади в групі «інші державні злочини»: розголошення державної таємниці; втрата документів та інших матеріалів, зміст яких становить державну таємницю; заявлення чи передавання за кордон винаходів, відкриттів та технічних удосконалень, що становлять державну таємницю.

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна» від 4 липня 1947 р. посилювались до 25 років позбавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна, а також вперше встановлювалась кримінальна відповідальність за незаявлення про вчинене чи таке, що готується, розкрадання.

Посилились санкції за злочини проти життя, здоров’я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте було безпідставно анульовано склад такого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гуманний Закон «Про захист миру» від 12 березня 1951 р. щодо осіб, винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.

Десталінізація принесла певне обмеження застосування кримінальної репресії, звуження кола кримінальної відповідальності. З 1959 р. широко застосовується умовне засудження.

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базувався на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні закони про кримінальну відповідальність за державні, військові злочини та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з V глав: І. Загальні положення; ІІ. Межі чинності кримінального кодексу; ІІІ. Про злочин; IV. Про покарання; V. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. Особлива частина, за ознаками родового об’єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини; ІІ. Злочини проти державної і колективної власності; ІІІ. Злочини проти життя, здоров’я і гідності громадян; IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян; V. Злочини проти індивідуальної власності громадян; VІ Господарські злочини; VІІ Посадові злочини; VІІІ Злочини проти правосуддя; ІХ Злочини проти порядку управління; Х. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я; ХІ. Військові злочини.

КК 1960 р. мав завданням охорону від злочинних посягань суспільного і державного ладу, соціалістичної власності, особи і прав громадян, був спрямований на попередження злочинності. Важливими положеннями КК 1960 р. були: звуження сфери кримінальної відповідальності (скасовувалось понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 р.); зменшення видів покарань; відмова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом’якшував караність діяння, надавалась зворотна сила. Закон, який встановлював караність діяння чи посилював її, зворотної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за вчинення тяжких злочинів — 14 років. Знижувався максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Конкретизованішими стали види примусових заходів виховного характеру і порядок їх застосування. Відновлювалась відома радянському праву з 1918 р. практика умовного засудження, встановлювався новий порядок умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м’яким. Смертна кара проголошувалась виключною мірою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом’якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, при посиленні відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здоров’я особи. Разом з тим, КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на боротьбу з інакомисленням (ст. 56 — «зрада Батьківщині», ст. 61 — «шкідництво», ст. 62 — «антирадянська агітація і пропаганда» та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

Зміни в процесуальному праві розпочалися із скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсудності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося