Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Із Альбером був Люсьєн Дебре, що долучив до слів свого друга трохи люб’язностей, що, звісно, не мали офіційного характеру, проте спостережливий граф Монте-Крісто вгадав, звідки вони походять.

Йому навіть здалося, ніби Люсьєн приїхав до нього, бо спонукала його подвійна цікавість, і що половина того почуття походить від мешканців вулиці Шосе-Д’Антен. Справді, він міг не боятися помилитися і легко міг припустити, що пані Данґляр, позбавлена можливості на власні очі побачити, як живе чоловік, що дарує коней за тридцять тисяч франків і їздить у театр з невільницею, обсипаною самоцвітами, доручила очам, яким вона звикла довіряти, щоб вони зібрали сякі-такі відомості про його приватне життя.

Проте граф Монте-Крісто не дав на здогад, що йому зрозумілий зв’язок цього Люсьєнового візиту з баронесиною цікавістю.

— Часто ви бачитеся з бароном Данґляром? — запитав він Альбера.

— Авжеж, пане графе, ви ж пам’ятаєте, що я вам казав.

— То все, як і раніше?

— Більше ніж будь-коли, — встряв Люсьєн, — справа вже вирішена.

І, вважаючи, либонь, що він уже достатньої участі взяв у розмові, Люсьєн вставив ув око черепаховий монокль і, кусаючи золоте наголів’я ціпка, почав ходити кімнатою, розглядаючи зброю й картини.

— Та, якщо судити з ваших слів, мені здалося, ніби остаточне рішення ще не запало, — сказав граф Монте-Крісто Альберові.

— Нічого не вдієш. Справи йдуть так швидко, що й не помічаєш того, не думаєш про них, а вони думають про тебе, а як озирнешся, то тільки дивуєшся, як далеко вони зайшли. Мій батько і пан Данґляр служили разом в Іспанії: мій батько — у війську, а пан Данґляр — інтендантом із продовольства. Отам мій батько, що був розорений революцією, поклав початок своїй непоганій політичній і військовій кар’єрі, а пан Данґляр, що ніколи не був заможний, — своїй дивовижній політичній і фінансовій кар’єрі.

— Справді, — сказав граф Монте-Крісто, — пригадую, пан Данґляр, як бував я в нього, розповідав мені про це. — Він глянув на Люсьєна, що гортав альбом, і докинув: — А вона нічогенька, панна Ежені! Адже звати її Ежені, еге?

— Дуже нічогенька чи радше дуже вродлива, — відказав Альбер, — та я не шанувальник такої вроди. Негідний я.

— Ви кажете про це так, наче вона вже стала вашою дружиною!

— Ох, — зітхнув Альбер, і собі поглянувши, що там робить Люсьєн.

— Мені здається, — трохи тихіше сказав граф Монте-Крісто, — що ви не дуже в захваті від майбутнього шлюбу.

— Панна Данґляр, як на мене, надто вже багата, і це лякає мене.

— Знайшли причину! — відказав граф Монте-Крісто. — А ви хіба не багаті?

— Мій батько має десь п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку, і після мого одруження він виділить мені, може, тисяч десять або дванадцять.

— Звісно, це дуже скромно, — сказав граф Монте-Крісто, — надто ж для Парижа, та багатство це ще не все, бо шляхетне ім’я і становище теж чимало важать у суспільстві. Ви маєте славетне ім’я і пречудове суспільне становище, та й граф де Морсер — вояк, тож приємно бачити, як Баярова непідкупність поєднується з Дюгескленовою бідністю. Безкорисність — це той сонячний промінь, у якому найбільш яскраво сяє шляхетний меч. Ось я, навпаки, вважаю цей шлюб дуже доречним, адже панна Данґляр принесе вам багатство, а ви їй — шляхетне ім’я!

Альбер замислено похитав головою.

— Існує ще одна обставина, — сказав він.

— Зізнаюся, — провадив граф Монте-Крісто, — мені нелегко збагнути, чому така відраза у вас до цієї заможної і вродливої дівчини.

— Знаєте, — відказав Альбер, — якщо це можна вважати відразою, то не тільки я відчуваю її.

— А хто ж іще? Адже ви казали, що ваш батько хоче цього шлюбу.

— Моя матінка, а в неї пильне око. І ось моїй матері цей шлюб не подобається, вона має якусь упередженість проти Данґлярів.

— Ох, це зрозуміло, — сказав граф Монте-Крісто трохи штучним тоном, — графиню де Морсер, утілення вишуканості, аристократичності, душевної тонкості, трохи лякає дотик тяжкої і грубої плебейської руки, це природно.

— Їй-богу, не знаю, чи це справді так, — відказав Альбер, — та знаю, що як шлюб цей відбудеться, вона буде нещасна. Уже півтора місяця тому вирішили було зібратися й обговорити діловий бік питання, та мене спіткали такі мігрені...

— Справжні? — всміхнувся граф Монте-Крісто.

— Справжнісінькі, певне, зі страху... і через них ту нараду відклали на два місяці. Ви ж розумієте, справа не термінова: мені ще нема двадцяти одного року, а Ежені тільки сімнадцять, проте цей термін спливає на наступному тижні. Доведеться взяти участь у тій нараді. Ви не можете собі уявити, любий графе, як воно мене бентежить... Ох, ви такі щасливі, адже ви вільна людина!

— А хто ж заважає вам теж бути таким вільним?

— Батько мій дуже розчарувався б, якби я не одружився з панною Данґляр.

— То одружіться з нею, — сказав граф Монте-Крісто, якось по-особливому стенувши плечима.

— Та воно так, — сказав Альбер, — та для моєї матінки це буде вже не розчарування, а справжнісіньке горе.

— То не одружуйтеся, — сказав граф Монте-Крісто.

— Я подумаю і спробую це вчинити... а ви ж не відмовите мені в порадах, правда ж? Може, ви могли б виручити мене? Знаєте, щоб не засмучувати мою матінку, я, либонь, зважуся на сварку з батьком.

Граф Монте-Крісто відвернувся, здавалося, він був схвильований.

— Чим це ви так захопилися? — запитав він Дебре, який сидів у глибокому фотелі на другому кінці вітальні, тримаючи в одній руці олівця, а в другій записника, — перемальовуєте Пуссена?

— Перемальовую? Де ж пак! — спокійно відказав той. — Надто вже люб­лю я живопис, щоб робити таке. Ні, я роб­лю якраз протилежне, я підраховую.

— Підраховуєте?

— Авжеж, здійснюю підрахунки; це стосується трохи і вас, віконте: я підраховую, скільки заробив Данґлярів банк на останньому підвищенні Гаїті, адже за три дні акції зросли з двохсот шести до чотирьохсот дев’яти, а передбачливий банкір купив велику партію по двісті шість. За моїми підрахунками, він мав заробити з триста тисяч.

— Це ще не найбільш вдала його оборудка, — сказав Альбер, — адже цього року він заробив мільйон на іспанських паперах.

— Послухайте, любий друже, — сказав Люсьєн Дебре, — граф Монте-Крісто міг би відповісти вам разом з італійцями:

Danaro e santia

Meta della meta.[53]

І це ще багато. Тож як мені розповідають щось подібне, я тільки знизую плечима.

— Але ж ви самі розповіли про Гаїті, — сказав граф Монте-Крісто.

— Гаїті — це інша річ, Гаїті — це біржове екарте.