Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Хата Гармашів виявилася забитою, а подвір’я запущеним, і Петро був цим неймовірно вражений.

- Тітко, а, тітко! – гукнув він до молодиці під двором третьої хати. – Скажіть мені щось про дядька Самійла та тітку палажку Гармашів! Де вони, що з ними й дітьми?

- А ти ж хто їм будеш і звідки? – відповіла на питання питанням жінка.

- Небіж тітчин із Чигирина.

- Небіж, а не знаєш, що вони минулого року вибралися, дядько тепер лісникує.

- Не знав, тітко. Спасибі вам! А не скажете, в якому вони лісництві?

- Сказала б, так сама не знаю.

Невдача дещо опечалила Петра, бо надіявся, що від тітки дізнається про Ярисю, Таню та Степанка або живих їх зустріне. У журбі він направився до далекого бору, щоб навідати могилки Гриця й матері. Іти було далеченько, і він, що з часів жебракування знав тут кожне обійстя, переконувався, що майже половина з них – порожні й запустілі. По обіді він таки досяг бору, все більше печалячись від кількості покинутих дворів. Дідів Гнатів був геть розгородженим, із дверима й вікнами, забитими навхрест дошками. Настрахала його й хата, в якій вони колись недовго жили: вона скособочено стояла без вікон і дверей, замість них зіяли чорні отвори. Ще більше його сполохало видиво заглибин на місці колишнів горбиків. Згадалися Тесленкові “Поганяй до ями” і  “Немає матусі”, і очі його враз залили сльози. І бір здавався іншим: навіть у верхів’ях він був причаєно-тихим і сонним. Хата видалася Петрові більшою й просторішою. Полика, на якому вмерла мати, уже не було, десь поділись і лави та стільці, але образок іконки висів на стіні там же.

Дивно, але в душу Петрові кралися страхи, і він із жахом вийшов у двір та взявся корчакуватою гіллякою нагортати пісок над мертвими, поки не досяг гробиків, за сльозами й не бачучи їх. Згадував родинне життя тут і ще при Грицеві, і вже без нього. Насипавши помітні горбики, хлопець вирішив подивитися на обійстя діда Самохи, якщо живий, передати йому поклін від тітки Варки, можливо, чимось поживитися із харчу. Уже з віддалі він побачив дідову хату, що так само дивилася на нього чорними отворами дверей і вікон, порожнім було і лелече гніздо.

Походивши у мертвій самотині, позаглядавши з острахом у дірки вікон і дверей, він вернувся до рідних могилок, поправив їх ще раз корчакою, врешті переломив її навпіл і довго втикав оті пакілля у головах матері й Гриця, поки не переконався, що обидвоє зариті надійно. Мовчанка бору лякала його відчуженістю й самотністю, отож, витер рукавом сльози і спершу задки, а потім із оглядками пішов до шляху. Хата маліла, а голод нагадував, що слід поспішати, тож прискорив кроки до греблі, оглянувся звідки на бір і хату востаннє та й пішов  спершу селом, а потім полем до Чигирина.

Розповівши за підполудником про свої ходіння дядькові Левкові, намагаючись особливим старанням відпрацювати і харчі, і пристанище, і приязнь, Янчук подався з ним у кучугури по шелюг, лозу і коріння для кошиків, що ними промишляв дядько, як рукомесник.

- Не печися тим, хлопче, ще знайдеш їх, коли живі, а мертвим хай буде пухом земля і довгою пам’ять. Поживемо ще та може станемо й ми людьми, а найпаче ви, молоді та юні, не повторивши наших безумів... Наплетемо кошиків, то буде якийсь заробіток, найпаче під осінь, коли стануть в ціні, - навмисне поміняв тему розмови дядько.

Наступного дня хлопці застали вже цілий десяток початків, як вийшли після сну митися й снідати. Дядько показав хлопцям, як далі плести оті заготовки, і робота продовжувалась швидко й метко. Петро тішився, що в нього виходить краще від Дмитра, адже знав, як плести, ще від батька з матір’ю.

- Оце вам і підручники, і зшитки, і олівці з гумками, і всяке інше начиння буде, як виплетемо два десятки, - для підохочення сповістив дядько Левко, і Янчук старався та спішив, усвідомлюючи, що йому як із неба впало те утримання й пристанище у рідному місті після стількох поневірянь. Вкотре переконувався, що працьовита й уміла людина все знайде собі раду при скруті, діставши насущного шага на прожиття.

По обіді кошики плели вже тільки хлопці, дядько почав майструвати із тонкого коріння козубці та скриньки. Про себе Петро зауважив, що в дядьковій родині навіть при тяжкій праці не було надриву, злобивості, зажерливості, як колись у їхній. Роботу тут полегшували навмисними жартами, насмішками, недомовками, перекрученнями слів та смислів, усілякими відволікальними приповідками,  що було подібним до концесійних традицій. Цікавими були розповіді дядька Левка – і під час роботи, і на спочинку - про історію Чигирина, про не одну його облогу татарами й турками, про хоробрість чигиринців, навіть жінок та юнаків – захисників рідного міста. Найчастіше дядько оповідав про гетьманські часи, Хмельницького й Дорошенка. Якось він розказав історію, як до оточеного гетьмана Петра Дорошенка прийшов на поміч аж із Запорогів кошовий Січі Іван Сірко із козаками, не порахувавшись із тим, що вони між собою ворогували.

- Ото був героїзм! Ото шляхетство! Отаких би нам тепер проводирів при владі! – закінчував він оповідь і замовкав, щоб хлопці засвоїли почуте.

Говорив він, кахикаючи, просто, уміло, доладно, цікаво, образно – так, ніби він особисто мав до того відношення.

- …І вдарили козаки тоді з туману ночі, і пішли напхом на сонних ляхів зі скісками, списами, ятаганами та довбнями, і ляхи у безвиході запросили миру. І лицарі на чолі із Тарасом Трясилою зглянулися над ними, нещасними, бо шляхетство для гетьмана Федоровича було найпершою доблестю, та відпустили полоненців з миром додому, відібравши лише зброю.