Читати книгу - "Син"

469
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Син" автора Філіп Майєр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 171 172 173 ... 183
Перейти на сторінку:
class="p1">— А яке майбутнє чекає на мене? Зістарітися й померти тут самій?

Сонце й далі осявало мою дружину. Її лікті лежали на чисто вибіленому столі; м’яке руде волосся чарівною хвилею лягло їй на плечі. Вуста — усе такі ж рум’яні, білі груди під сукнею — досі округлі… Який би чоловік не захотів її?

— Ходімо в ліжко, — запропонував я.

— Гаразд, — утомлено всміхнулася вона.

Після всього я лежав поруч із нею, милуючись її вродливим личком.

— Це було мені дуже-дуже потрібно… — протягла вона, не розплющуючи очей.

— Мені теж.

— Неправда, — похитала вона головою.

Сонце зазирало й до спальні, тож Мадлен стягла із себе покривало й лежала, ніжачись під теплими променями. Я погладив її груди, а тоді стегна.

— Якщо так піде й далі, я знову тебе захочу, — промурмотіла вона.

Я гадав, що бажання зараз накриє й мене… та помилився. І тоді Мадлен вирішила допомогти мені губами. Тож діло швидко задалося… от тільки де і як вона цьому навчилася? Я мало не сказав — коли ми вже закінчували це робити, — що не гніваюся на неї, навіть якщо їй довелося свого часу практикуватися з якимсь «учителем». Одначе вирішив промовчати. Потім я перевернувся на спину, та дружина міцно-міцно обхопила мене обома руками.

— Мине років із десять, і ми житимемо в найбільшому, найкрасивішому будинку в Остіні, — мовив я.

— І ти більше не вештатимешся десь у чорта на болоті?

— Ні, — поцілував я її ніжну шию.

— Мені все-таки здається, що тобі подобається там бути.

— Розумієш, мені подобається жити поряд із людьми, але багатства так не наживеш.

— Сподіваюся, скоро ти роздобудеш достатньо грошей і не цуратимешся більше людей.

— Саме так.

— От і молодець.

Діставшись подвір’я свого будинку на ранчо, я побачив там труп Тодда Майріка. Ебен Гантер — теж убитий — лежав на ґанку. Поглянувши уважніше, я зрозумів, що вони вже кілька днів отак пролежали. Залишки довготелесого Еморі я знайшов на пасовиську.

Із Салліваном, живим, хоч і пораненим, я зустрівся в Брекеттвіллі, де за ним доглядав армійський лікар. Як виявилося, моєму другові прострелили одну легеню. Проте, за словами лікаря, він мав усі шанси на одужання — хоча б тому, що прожив після поранення вже стільки днів. Салліван був високим, міцним чолов’ягою, однак мав на диво тоненький як для такої статури голос (як згодом — і його син).

— Як ти почуваєшся?

Замість відповіді він лише рукою махнув. А тоді мовив:

— Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: вони нас вистежували. Гадали, що здобудуть цілу купу виручених за худобу грошей, — от і напали саме того дня, коли ми з п’ятимісячної подорожі повернулися.

І справді, злодії шукали гроші. Адже в будинку навіть мостини були вирвані, а стінна шафа — на підлозі. Як усе-таки добре, що я весь виторг у банк поклав!

— Якщо подумати, тут точно не обійшлося без вашого сусіда-мексиканця, — аж закашлявся, згадавши про нього, Салліван. — Місцеві білі вже побували в його домі, та від цього — стільки ж користі, скільки від собаки, який ловить власний хвіст.

— Вам удалося бодай когось із них застрелити?

Він тільки втупився поглядом у вікно. Краще б я цього не запитував.

— Найголовніше тепер — щоб ти одужав, — мовив я.

— Еморі — швидкий на руку… був. Устиг двічі вистрелити…

Я простяг йому хусточку. Він міцно стиснув мою руку й іще тривалий час не відпускав її. У мене мов грудочка в горлі застрягла. Згадалися Еморі, Гантер і Майрік… Ми із Салліваном надовго замовкли.

Нарешті він узяв хусточку зі словами:

— Я нікуди не поїду із цього округу, доки не вкладу бодай кількох із цих виродків у яму. Усе думав, доки тут лежав, чи ми з вами досі компаньйони.

Я згаяв увесь день на те, щоб викопати могили для трьох убитих помічників. А вже тоді помчав до Артуро Ґарсія.

Жив цей мексиканець у величезному білому будинку, що дуже нагадував старовинну фортецю. Коли я приїхав, він вийшов на свою довжелезну криту веранду й люб’язненько зі мною привітався. Крізь розчинені двері я встиг краєм ока помітити картини в позолочених рамах і старовинну зброю, а ще — меблі, гідні хіба що королівського палацу.

Як виявилося, на корів і коней Артуро Ґарсія (він усе торочив, що дуже-дуже співчуває моєму нещастю) якимось «дивом» ніхто не зазіхнув. Я подумав, що добре було б об’їхати його пасовиська, щоб пошукати своїх поні. Та одразу ж вирішив, що лише згаяв би час, оскільки їх уже давно перегнали до Мексики.

— Мене ось що збиває з пантелику, — мовив я. — Злодії, щоб дістатися моїх земель, повинні були проїхати близесенько до вашого будинку, інакше б їм довелося робити гак миль у двадцять. А переганяти вкрадених коней їм, знову ж таки, довелося через ваші пасовиська. Я ж не сліпий — умію сліди читати.

— Тут такі простори, Ілаю! Мені дуже шкода.

— Але ж вони навіть знали, якого саме дня ми повернемося!

— Я чудово розумію, що ви нині дуже засмучені через таку втрату, Ілаю. Однак те, що я мексиканець, який живе поблизу кордону, ще не доводить мою причетність до вбивства трьох ваших людей і до крадіжки табуна коней.

— А хіба я таке казав?

Тим часом із будинку вийшов білий молодик у яскраво-жовтих брюках і синій шовковій сорочці. Чоботи — аж блищать чистотою, на поясі — два пістолети. Ну викапаний бандюга з книжечок про ковбоїв!

— Джим Фішер, — відрекомендувався він. — Дуже співчуваю вашому горю, містере Мак-Каллоу.

Із пасовиськ Ґарсія стали повертатися робітники. Я розвернув коня й поїхав геть; наступні кілька ночей провів у густих заростях — на досить великій відстані від свого будинку. Там я спав і обмірковував подальші дії.

Інших сусідів я не мав, і дорога для злодіїв була тільки одна.

Скажу відверто: те, що Ґарсія був мексиканцем, не мало для мене жодного значення. Адже всі без винятку власники великих ранчо, як білі, так і мексиканці, схильні до загарбування сусідського майна. І що більшу територію має землевласник, то жадібнішим стає (міркує він так: чого мій сусід має жерти кусень пирога, який може бути й моїм?). Щоб замилити людям очі, багатій може виділяти гроші на допомогу дітям-сиріткам. Але дітей, які зосталися без батьків із його «ласки» — удесятеро більше.

Так, Артуро Ґарсія справді обікрали білі, відібравши в нього половину майна. Та до чого тут я? Крім того, він не перший, хто зазнав таких втрат. Йому, певно, подумалося, що я буду

1 ... 171 172 173 ... 183
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син"