Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

Ґейл Ханімен

З Елеанор Оліфант усе гаразд

Присвячую своїй сім’ї

Хороші дні

1

Коли люди — таксисти й перукарки — запитують, чим я займаюся, я завжди кажу, що працюю в офісі. Однак за дев’ять з лишком років ще ніхто не поцікавився, у якому саме офісі я працюю або чим там займаюся. І я ніяк не можу збагнути, чи це тому, що я цілком відповідаю їхньому уявленню про те, який вигляд має офісний працівник, чи тому, що, чуючи щось на зразок «працюю в офісі», вони автоматично уявляють, як жінка копіює документи на ксероксі, а чоловік набирає щось на клавіатурі. Я зовсім не скаржуся. Навпаки, я задоволена, що мені не потрібно займатися дивовижно заплутаними рахунками, які їм належать. На початку своєї кар’єри, щоразу, як хтось цікавився тим, де я працюю, я відповідала, що компанія займається графічним дизайном, але після цього люди завжди починали думати, що я творча особистість. З часом мені стало нудно бачити їхні спантеличені обличчя, коли я пояснювала, що працюю в бухгалтерії і що ніколи не користувалася добре загостреними олівцями та крутим програмним забезпеченням.

Зараз мені майже тридцять, а я почала там працювати, відколи мені виповнився двадцять один рік. Боб, власник компанії, взяв мене на роботу невдовзі після відкриття офісу. Мені здається, він зробив це з жалю. Я здобула ступінь з класичної літератури й не мала жодного професійного досвіду, до того ж я приперлася на співбесіду з синцем під оком, кількома вибитими зубами і зламаною рукою. Мабуть, уже тоді він відчув, що я ніколи не буду прагнути отримати чогось більшого за погано оплачувану офісну роботу, що я буду задоволена тим, що мене візьмуть у компанію, і позбавлю його клопоту шукати собі заміну в майбутньому. Можливо, він також був упевненим у тому, що мені не знадобиться відпустка для медового місяця чи для догляду за дитиною. Я не знаю напевно.

В офісі існує чітко визначена дворівнева система: працівників творчих позицій сприймають як кінозірок, решта — це лише допоміжний персонал для них. Поглянувши на нас, можна безпомилково визначити, до якої категорії ми належимо. Чесно кажучи, частково це пов’язано з нашою зарплатнею. Персонал бухгалтерії отримує мізерну зарплатню, тому ми не можемо дозволити собі робити модні зачіски чи носити дорогі окуляри. Одяг, музика, гаджети — хоча дизайнерів і вважають вільнодумцями з унікальними ідеями, насправді вони дотримуються чітко визначеної одноманітності. Графічний дизайн мене не цікавить. Я спеціаліст із фінансів. Насправді я могла б виписувати рахунки будь на що: озброєння, рогіпнол,[1] кокоси.

Я приходжу в офіс о 8:30 з понеділка по п’ятницю і маю годину перерви на обід. Раніше я приносила сендвічі з собою, але вдома продукти часто псувалися до того, як я встигала їх використати, тому зараз я купую собі щось у кав’ярні дорогою на роботу. А в п’ятницю я завжди заходжу в «Маркс енд Спенсер» — чудове завершення робочого тижня. Тож я їм сендвіч у кімнаті для персоналу і читаю газету від початку й до кінця, після цього розв’язую кросворди. Я читаю «Дейлі Телеграф» не тому, що мені особливо подобається ця газета, а тому, що в ній найкращі кросворди. Я ні з ким не розмовляю — поки я їм свій обід, читаю газету й закінчую розв’язувати обидва кросворди, моя перерва майже завершується. Я повертаюся за свій робочий стіл і працюю до 17:30. Ще півгодини я витрачаю на дорогу додому.

Я готую вечерю і сідаю їсти, слухаючи передачу про лучників. Зазвичай я роблю пасту з соусом песто і салатом — одна каструля, одна порція. Моє дитинство було сповнене кулінарних суперечностей: упродовж багатьох років на обід я їла виловлені вручну морські гребінці разом із приготованою на парі тріскою. А після численних розмов про політику і релігію за обіднім столом я зрозуміла, що зовсім не цікавлюся їжею. Я надаю перевагу недорогим і простим продуктам, які не потрібно довго готувати, але які разом з тим мають достатню кількість поживних речовин для того, щоб залишатися живим.

Отже, я приходжу додому, приймаю душ і читаю якусь книжку або дивлюся телевізор, якщо показують щось рекомендоване газетою «Телеграф». А в середу ввечері по п’ятнадцять хвилин я часто (що ж, завжди) розмовляю з матусею. У ліжко я лягаю близько десятої вечора, півгодини читаю, а потім вимикаю світло. Зазвичай у мене немає проблем зі сном.

У п’ятницю після роботи я не сідаю на автобус додому, а йду до «Теско» за рогом бізнес-центру і купую піцу «Маргарита», трохи вина к’янті та дві великі пляшки горілки «Глен’с». Удома я з’їдаю піцу та п’ю вино. Після цього трохи горілки. У п’ятницю я не напиваюся, лише кілька великих ковтків. Зазвичай я прокидаюся на дивані десь о третій ночі і після цього шкандибаю до ліжка. Решту горілки я випиваю на вихідних, розтягуючи дві пляшки на два дні, у цей час я ані п’яна, ані твереза. Тому в понеділок мені зазвичай потрібно багато часу, щоб отямитися.

Мій телефон дзвонить зрідка, а коли це трапляється, я завжди підстрибую. У таких випадках мене, як правило, запитують, чи я, бува, не можу провести страхування платоспроможності не зовсім законним шляхом. Я шепочу їм: «Я знаю, де ви живете» — і дуже, дуже обережно кладу слухавку. За цей рік у мою квартиру ніхто не заходив, окрім спеціалістів з обслуговування. Я нікого добровільно не запрошувала переступити мій поріг, якщо, звісно, це не працівник, який знімає покази лічильника. Гадаєте, це неможливо, чи не так? Але це правда. Я ж існую, хіба ні? Часто здається, що мене тут немає, що я лише витвір власної уяви. Бувають дні, коли я відчуваю настільки легкий зв’язок з землею, що мені здається, ніби нитки, котрі непомітно прив’язують мене до планети, схожі на осінню павутину, на тонкі нитки карамелі, які може розірвати сильний порив вітру, а тоді я злечу і полечу за вітром, ніби насінина кульбабки.

Ці нитки злегка натягуються з понеділка по п’ятницю. Люди телефонують в офіс обговорити кредитні лінії, надсилають мені електронні повідомлення про договори та розрахунки. Мої колеги — Джейні, Лоретта, Бернадетта і Біллі