Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— А, це? — з полегшенням вигукнув Стрейндж. — Так, так! Тепер я розумію, про що ви. Цю паралель я провів ще минулого червня. Отже, Норрелл додумався до цього тільки зараз? Чудово!

— Багатьох здивувало, що після вас він нікого не взяв собі в учні, — продовжив лорд Портісгед, — хоча мені відомо, що до нього неодноразово із цим зверталися. Він нікого не взяв. Ба більше, наскільки я розумію, Норрелл не говорив із жодним претендентом і не відповідав на їхні листи. Сер, його стандарти настільки високі, що ніхто, крім вас, йому не підійшов.

Стрейндж усміхнувся.

— Що ж, саме цього я й сподівався. Він заледве терпить існування другого мага. Поява третього, певно, його б убила. Зовсім скоро я візьму над ним гору. У боротьбі за визначення долі англійської магії сили розподіляться дуже нерівно. У лавах норреллітів буде лише один маг, а от стрейнджитів — десятки. Чи хоча би стільки, скільки я зможу навчити. Я міркую над тим, щоб зробити із Джеремі Джонса такого собі анти-Чилдермасса. Він може мандрувати країною, шукаючи тих, кого Норрелл із Чилдермассом віднадили вивчати магію, а я би переконував їх повернутися до справи. Я вже мав розмову з кількома юнаками. Двоє чи троє вельми перспективні. Другий син лорда Чалдекотта, Генрі Пурфуа, вже прочитав купу поганеньких книг про магію та безліч іще гірших біографій магів. Розмовляти з ним досить втомливо, але навряд чи це його провина. Крім нього ще є такий собі Вільям Гедлі-Брайт, що був одним із ад’ютантів Веллінґтона при Ватерлоо, та дивний чоловічок на ім’я Том Леві — він зараз служить вчителем танців у Норіджі.

— Вчитель танців? — сер Волтер насупився. — Хіба таку людину варто заохочувати до магії? Хіба це ремесло — не прерогатива джентльменів?

— Не розумію, чого б це? До того ж, Леві серед них мені подобається найбільше. Вперше за багато років стрічаю людину, якій магія приносить радість, а ще він єдиний з трьох претендентів, кому вдалися хоч якісь чари. Це він змусив віконну раму пустити гілки та листя. Певно, ви вже подивувалися, чому вона така чудернацька.

— Щиро кажучи, — промовив сер Волтер, — у кімнаті стільки чудасій, що я й не помітив.

— Звісно, Леві не збирався лишати все в такому стані, — продовжив Стрейндж. — Але йому не вдалося магією зробити вікно, яким воно було, — та й мені теж не вдалося. Мабуть, треба сказати Джеремі, щоб покликав теслю полагодити раму.

— Радий, що ви знайшли стількох підхожих юнаків, — зауважив сер Волтер. — Це лише на користь англійській магії.

— До мене звертаються і юні леді, — додав Стрейндж.

— Леді! — вигукнув лорд Портісгед.

— Авжеж! Не розумію, чому би жінкам не вивчати магію. Це ще одна Норреллова помилка.

— Гм-м. Щось вони ростуть як гриби після дощу, — зауважив сер Волтер.

— Хто?

— Норреллові помилки.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого! Нічого! Не вважайте за образу, але, як я помітив, ви не згадували, що взяли в науку якихось дівчат.

Стрейндж зітхнув.

— Питання суто практичне. І не більше. Маг та його учень мають багато часу проводити разом, читаючи та обговорюючи прочитане. Якби Арабелла не померла, я би, мабуть, взяв і учениць. Але тепер мені довелося би мати справу з компаньйонками та подібною нудотою, а на них мого терпіння зараз не вистачить. На першому місці мають стояти мої дослідження.

— А що за новий різновид магії ви хочете нам продемонструвати, містере Стрейндже? — жваво спитав лорд Портісгед.

— О! Радий, що ви спитали! Я багато міркував про це. Якщо відродженню англійської магії судилося тривати — а точніше, якщо воно не лишиться під опікою винятково Ґілберта Норрелла, — тоді я мушу вивчити щось нове. Але відшукати нову магію не так просто. Я міг би вийти на Королівські Шляхи, щоб дістатися тих країн, де магія правило, а не виняток.

— Боже правий! — вигукнув сер Волтер. — Ви знов своєї! Ви втратили ґлузд? Я гадав, що ми дійшли згоди: Королівські Шляхи надто небезпечні, аби…

— Так, так! Ваша думка мені добре відома. Ви досить довго читали мені на цю тему нотації. Але ж ви не дали мені доказати! Я лиш окреслюю можливості. Я не ступлю на Королівські Шляхи. Я дав слово моїй… Арабеллі, що не ступлю[309].

Ненадовго запала тиша. Стрейндж зітхнув, і обличчя його спохмурніло. Без сумніву, тепер він звертався в думках до чогось — або когось — іншого.

Сер Волтер тихо мовив:

— Я завжди дуже поважав розсудливість місис Стрейндж. Дослухатися її поради — це найкраще, що ви можете вчинити. Стрейндже, я щиро вам співчуваю. Звичайно, що ви прагнете творити нову магію — як і будь-який вчений, — але ж єдиний безпечний шлях пізнання магії пролягає через книжки?

— Та у мене ж немає ніяких книжок! — вигукнув Стрейндж. — Боже правий! Присягаюсь, я буду смиренним і домашнім, наче незаміжня тітонька, якщо уряд законом зобов’яже Норрелла впустити мене до книгозбірні! Але оскільки уряд не має наміру виявляти до мене такої ласки, то я не маю іншого вибору, як поглиблювати свої знання всіма доступними мені шляхами.

— То що ж ви робитимете? — запитав лорд Портісгед.

— Викличу фейрі, — жваво відказав Стрейндж. — Я вже робив кілька спроб.

— Але ж містер Норрелл стверджує, що викликати фейрі — то надто небезпечно! — зауважив сер Волтер.

— На думку містера Норрелла, майже все на світі надто небезпечно, — трохи роздратовано відказав Стрейндж.

— І то правда, — задоволено погодився сер Волтер. Зрештою, викликання фейрі — давня традиція англійської магії. Усі авреати вдавалися до цього, а всі арґентуми — мріяли вдатися.

— Але сер, невже ви певні, що це взагалі можливо? — запитав лорд Портсігед. — Більшість авторитетів тримаються тої думки, що фейрі більше не навідують Англію.

— Ця думка справді загальноприйнята, — погодився Стрейндж, — але я майже певен, що побував у товаристві фейрі у листопаді 1814 року, за місяць чи два до нашого з Норреллом розриву.

— Та невже? — вигукнув лорд Портісгед.

— Ви ніколи не згадували про це раніше, — зауважив сер Волтер.

— Я й не мав змоги згадати про це раніше, — пояснив Стрейндж. — Якби я хоч словом про таке прохопився, то більше не був би Норрелловим учнем. Його жахають найменші натяки на фейрі.

— Містере Стрейндже, а яким він був на вигляд? — запитав лорд Портісгед.

— Фейрі? Не знаю. Я не бачив його, лише чув. Він награвав мелодію. Там був іще дехто, і от він, гадаю,