Читати книгу - "Пан Ніхто"

Мотор «вольво» реве напружено, наче я їду не на третій, а на першій швидкості, але стрілка спідометра тремтить на цифрі сто, а це межа можливостей мого старого шарабана. Лише кільканадцять метрів відділяли мене від мосту, коли у дзеркалі знову виникла загрозлива пика «форда». Розміри пики збільшувалися з фантастичною швидкістю, бо водій чорної машини, певно, тримав не менше ста шістдесяти кілометрів на годину, але зараз мені було не до підрахунків. Порівнявшись із мостом, я різко звернув на нього, ледве проскочивши під шлагбаумом, що вже опускався. У поле мого зору одночасно потрапили темна громада пароплава і червоні ребра другого шлагбаума, який повільно опускався на середині мосту.

Я знову до краю натиснув педаль газу, трохи попущену в момент повороту, і стрімголов рвонув уперед, тим більше, що іншого шляху мені не лишалося. Перед очима виник чоловік у темному кашкеті, що дико вимахував руками, ребра шлагбаума, що майже зрівнялися з дахом машини, і несподіваний удар з гострим скрежетом обрушився на дах кузова. Але «вольво» встигло перескочити оту смертельну риску, яка вже розпорола міст, і я, не зменшуючи швидкості й не зважаючи на пронизливе сюрчання, що лунало позад мене, продовжував політ, вискочив на протилежний причал і тільки завертаючи на першу ж вулицю, побачив підняті у небо два крила мосту і завмерлий на протилежному причалі «форд». Між нами усього якихось двісті метрів. Однак це двісті метрів води.

За чверть години я був уже біля «Тіволі», але не з фасаду, а з тилового боку парку. Бульвар на парадному боці надто пожвавлений, а будь-яка випадкова зустріч означала б для мене повний провал. Тилова вулиця зовсім порожня — річ цілком звичайна, бо її огороджують паркани двох парків: «Тіволі» й Скульптурної галереї. Я поставив машину на попередньо обраному місці Це маленька площадка серед високих підрізаних чагарників, яка правила за паркінг Концертного залу й зовсім порожня, оскільки у цей день і час концертів не буває.

Місце зручне, бо «вольво» не видно з вулиці, а я, ставши на дах машини, можу перескочити через стіну у чагарники, які складають частину природного декору «Тіволі». Що я й зробив.

Цей куток парку безлюдний, бо не пропонує жодних атракціонів. Отже, я зовсім непомітно вийшов із заростей на вкриту гравієм алею й попрямував до найближчого павільйону. Ось ми знову серед розваг, де, коли вірити Сеймурові, люди переважно нудьгують. Особисто я маю на нудьгування рівно півгодини, і я присвячую їх богові азарту, оскільки найближчий павільйон заповнюють ротативні машини.

У саду ще світло, чого не можна сказати про приміщення й особливо про куток, де я влаштувався. Гірлянди червоних і жовтих лампочок освітлюють швидше вхід, ніж приміщення, і я, ніким не бентежений, примудряюся програти у затишних напівсутінках жменьку монет, виділених для боротьби з тим міфічним звіром — нудьгою.

________

Сьома година, і чоловік у картатому кашкеті стоїть на звичному своєму місці перед входом у «Тіволі». Я наблизився до нього ззаду Г, підійшовши впритул, запитав щось, показуючи план Копенгагена, який тримав у руці. На моє безглузде запитання чоловік відповів також безглуздо, удаючи, що показує щось на плані.

— Я поклав до вашої кишені конверт і квиток на літак, — прошепотів я. — Пакет перешліть негайно, а квиток закомпостуйте на завтрашній вечір і залиште у довідковому бюро. Більше нічого для вас не маю.

— Я також, — відказав він, водячи пальцем по плану.

І ми розійшлися.

За годину я по-дружньому поручкався з Вільямом і сів до столика, який він зайняв перед кафе на площі Ратуші.

— Ви розжилися машиною, а ходите пішки, — зауважив Сеймур, частуючи мене сигаретами.

— Я лишив її за сто метрів звідси, — пояснив я і закурив. Потім додав: — Ваші люди досить оперативні у своїх рапортах.

— Так, не можу поскаржитися.

Й оскільки кельнер вже постав перед нами, американець запитав:

— Що ви будете пити?

— Банальне віскі.

— Чому «банальне»? Принесіть нам дві склянки «Джона Крейбі» восьмирічної витримки, — звернувся Сеймур до офіціанта.

— Восьмирічне наллють з тієї ж пляшки, як і будь-яке інше, — зауважив я, коли кельнер пішов. — Тільки ціна буде вищою.

— І наше самопочуття! — додав Сеймур.

— Моє справді потребує деякого підвищення. Особливо після тортур, яким піддають мене ваші люди.

— Звичайна рутина, — знизав плечима Вільям. — Не припускав, що такі речі можуть справляти на вас враження.

— У принципі ні. Але коли це робиться за вашим наказом… за наказом людини, яка переконувала мене у повному своєму довір'ї…

— Довір'я у нашому ремеслі, як ви добре знаєте, має певні межі, — нагадав мій співрозмовник. Й оскільки я не відповів, він провадив далі: — Втім, я вдячний вам за те, що ви порушили це питання, бо воно дає мені привід запевнити вас, що стеження за вами вже припинено. Ще тоді, як я одержав останній «рапорт», як ви висловилися, я розформував групу.

— Відновлення довіри?

— Ні. З'ясування фактів.

— З'ясування фактів?

— Саме так. Переслідування мало на меті перевірити, чи не спробуєте ви одірватися од спостереження хоч на короткий час. Ви зробили таку спробу. І для мене особисто цього цілком вистачить. Я навіть не потребую додаткових подробиць про те, як ви використали останні години. Ясно?

Я ствердно кивнув і машинально взяв склянку, яку саме в цю мить кельнер поставив переді мною. Сеймур зовсім прозоро натякнув на те, що я зник, аби одержати від когось якісь інструкції. Отже, не моя справа переконувати його, що я зникав не для одержання, а для передачі матеріалів.

«Джон Крейбі» восьмирічної витримки. Може, й справді восьмирічної, що з того? Навряд чи я доведу свого противника до банкрутства споживанням віскі навіть сторічного. Найважливіше, що блокаду знято, якщо її справді знято.

— Як вам подобається? — люб'язно запитав американець, відставивши склянку й знову затиснувши губами сигарету.

— Нагадує моє перебування у цьому місті. На перший погляд нічого особливого, а по суті сповнене підступних наслідків.

— Ви вже мене випереджаєте у песимізмі, — усміхнувся Вільям. — Справи зовсім не такі похмурі, як здаються. Навіть навпаки. — І, несподівано змінивши тему, запитав: — Ви найняли нову квартиру? І, наскільки я зрозумів, того ж дня показували її Грейс?

— Так. Сподіваюсь, що це вас не дратує?

— Ні, звичайно. Коли йдеться про Грейс, вона дратує мене найперше своєю зовнішністю.

— Невже? А мені здавалося, що зовнішність Грейс зараз привабливіша, ніж досі…

— Справді. Але саме це мене й дратує, — перебив Сеймур. — У світі, де зовнішність більшості жінок демонструє