Читати книгу - "Шлях меча"

– Ти руки в ліктях не випрямляй! – незлостиво процідив Чен-Я. – Заважають йому, бач… Люди поклонитися мені прийшли, а він репетує! І списом розмахує… Ось віднадиш мені прочан – і вік у майбутнє заглядати не захочеш!

Розселення новоявлених прочан на південно-західних пагорбах і поза ними зайняло майже весь день. Ми з Ченом і Уламком цим, зрозуміло, не займалися – ми допомагали навчати шамана, вели Бесіду з кабірцями (по можливості так, щоб це бачили Дикі Леза), з’являючись то там, то тут, викликаючи побожний трепет і прискорюючи зникнення шулмусів із Кола священної водойми.

Потім до нас підійшли Кос із Саєм і Заррахідом; вони довго на нас дивилися – і Уламок раптом заявив, що хоче прогулятися з Косом і побалакати з естоком і Вилорогим. Чен-Я не заперечував (хоча ми начебто й так гуляли; чи йому наше товариство набридло?), і Дзю жваво перекочував за пояс до Коса, й ан-Танья пішов собі.

Уже ближче до вечора Уламок повернувся і якось задуже офіційно звернувся до мене; я одразу насторожився, однак ніякого підступу в словах Дзю, як не дивно, не виявив.

– Чи не буде такий люб’язний Вищий Дан Ґ’єн попросити Вищого Чена Анкора, щоб той передав кабірським При… людям, щоб ті передали шулмуським При… людям, щоб ці шулмуські люди поводилися зі своїми Дикими Лезами, як личить поводитися зі Звитяжцями?! Я маю на увазі чищення, поліровка, вигострення… А якщо вони геть дикі і не знають, як це робиться, нехай звернуться до Коблана або до будь-кого з наших кабірців – і ті навчать.

Я вислухав цю довгу й плутану промову, таку несхожу на звичайний стиль Уламка, ще раз пошукав у ній прихованого підступу, не знайшов – і згідно кивнув китицею.

Чен вислухав мене, теж кивнув, підкликав Коса й переповів йому прохання Дзютте.

Кос теж кивнув – у цьому ми не відзначалися розмаїтістю – й кудись подівся.

А невдовзі до нас підійшла Чида, що аж сяяла від задоволення, й трохи захеканий, але цілком задоволений життям Куш-тенгрі.

– Ви мали повну рацію, Вищий Дан Ґ’єне! – тараторила Чида. – Це й справді чудовий Придаток! Я беру назад свої необдумані слова – він мене цілком влаштовує! Він напрочуд швидко вчиться, а Іржаві Леза прогнав просто блискуче! Я…

– Ходімо, Асмохате-та, – кинув Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Далі вчитися будемо.

І ми пішли його вчити.

…Лише потім, пізніше, коли Чен сидів біля багаття і їв, а я сумирно лежав поруч, Я-Чен відзначив для себе дві дивні обставини: по-перше, у всіх сьогоднішніх неподобствах узагалі не брали участі Коблан і Шпичастий Мовчун; мало того, Чен завважив, що коваль уже другий день не бере до рота нічого міцнішого від води, а зараз… о диво!.. зараз Коблан і Куш-тенгрі сидять поряд і уплітають за обидві щоки з одного казанка пісне шаманове вариво (хоча любов Залізнолапого до м’ясних страв, причому в неабияких кількостях, була нам обом добре відома).

А по-друге, кудись пропала Хаміджа. Не те щоб зовсім пропала – он сидить біля дальнього багаття й жує з відсутнім виразом обличчя! – але під час ранкової навали вона зникла, і з’явилася лише після того, як територію священної водойми знову очистили.

Хоча давіні – вона і є давіні…

Тут думки мої перервала голосна поява Ґвеніля Могутнього й Махайри Хитромудрого – і поруч із Ченом важко гепнулися на повстину Діомед із Білявим.

– Х-ху, нарешті впоралися, – глухо брякнув еспадон, витягаючись на колінах у Фальґрима на весь свій дворучний ріст і безцеремонно тицяючи руків’ям у бік Ченові.

– Отож, Асмохате-та, – мовив Діомед так, немов його щойно перервали. – Вся Шулма, виявляється, хвилюється, розмови лише про тебе, а найголовніше – Джамуха зі ставки своєї виїхав! Куди – невідомо, а головне – не сам, а разом із тисячею тургаудів-охоронців! Звісно, Тохтар із Кулаєм натякнули маалеям, що без божественного промислу тут не обійшлося – чи злякався гурхан, чи видіння йому було; ти, мовляв, явився йому, жахливий і грізний, карами всілякими погрожував…

– Зачекай-но, – перервав Чен Діомеда. – Божественний промисел, кажеш… А самі Кулай із Тохтаром де? Щось я їх тут не бачив…

– Справи в них, – безтурботно втрутився Фальґрим. – Поїхали вони. І двох своїх людей прихопили.

– Як – поїхали? Куди? Навіщо?!

– Не знаю, – хором відгукнулися Діомед із Фальґримом. – Не сказали. Поїхали – й поїхали.

І було зрозуміло, що більше вони нам не скажуть нічого. Хоч би й явився я їм, жахливий і грізний, і карами погрожував…

«Ніщо не нове під місяцем», – іронічно подумав я, коли ми з Ченом і Уламком утекли після їжі від метушні й цікавих маалеїв у знайомий нам гайок; і всього лише по хвилині спокою й відпочинку побачили, що наближається до нас Хаміджа-давіні.

За руку вона вела світлявого батиніта, і юнак підкорявся їй із дурнувато щасливою усмішкою, не дуже навіть розуміючи, куди він іде, навіщо він іде і чи йде він узагалі.

Підійшовши, Хаміджа сповільнила крок (юнак-батиніт винувато знизав плечима –