Читати книгу - "Шлях меча"

Так, мабуть, дивляться на незнайому річ, намагаючись зрозуміти її призначення.

– Ти щось хочеш… від мене? – підбадьорливо запитав Чен.

Він хотів запитати: «Ти щось хочеш сказати?» – але вчасно згадав, що Хаміджа не говорить.

Хаміджа сплеснула своїми неправдоподібно довгими віями, не дивлячись, простягнула руку (відпустивши долоню батиніта) і вийняла з піхов на поясі юнака Такшаку.

Короткий меч мало не загурчав, виходячи з піхов, і задоволено потерся плазом об стегно Хаміджі.

Дар у неї, чи що – всіх причаровувати?..

– Ти що, Такшако? – холодно запитав я, не покидаючи піхов. – Придатка змінити вирішив? Я не можу сказати, що схвалюю твій вибір…

«Ти сердишся, Єдинороже? – почулося від Чена. – Чому?»

Що я міг відповісти? Що в мене просто поганий настрій? Що мені не хочеться вести Бесіду з Такшакою, і тим паче – коли він у руках у Хаміджі?! Злий я стаю… гірше від Уламка.

– Гаразд, не ображайтеся, – мовив я, оголюючись і злітаючи над Ченовою головою. – Пр-рошу!

Хаміджа стрибнула вперед, і Такшака вдарив.

…А Бесіда вийшла доволі сіра. Бесідники Хаміджа й Такшака були слабенькі (звісно, не за шулмуськими, а за кабірськими мірками, та ще й нашими з Ченом), на кшталт Емраха з Маскіном Сьомим-Тринадцятим, коли ми провадили Бесіду з ними біля ставка в моїй мейланьській садибі, і я розумів, що треба простіше й повільніше, і Чен це розумів, і Такшака розумів, і Хаміджа – хоча не знаю вже, що вона розуміла, якщо взагалі розуміла бодай щось… Під кінець ми з Ченом для розмаїтості пограли в «п’яного предка Хена», коли Чен раз за разом ухилявся від Такшаки в останню мить, зовні не звертаючи жодної уваги на його різкі косі змахи, а я лякав Хаміджу, так жодного разу й не торкнувшись ні до неї, ні до клинка Такшаки, і вдавав, ніби зараз випаду з Ченової руки… а потім нам і це набридло.

Пауза, ввічливий уклін – і я пірнув у піхви, відсалютувавши перед тим, а Чен усміхнувся Хаміджі й пішов геть.

Відійшовши на десяток кроків, Чен обернувся, і я теж подивився назад.

Хаміджа стояла біла-біла, очі її немов зупинилися, руки батогами зависли вздовж тіла, і вся її поза виражала таку розпачливу безвихідь, що Чен-Я спершу хотів було повернутися, а потім передумав і швидко-швидко заглибився в гай.

– Та не знаю я, не знаю я, що мені з нею робити! – бурмотів по дорозі Чен-Я. – Ото вже тягар на мою душу!.. Сама ж напросилася – а тепер ображається…

Уламок за поясом мовчав і вдавав, що спить.

Цієї ночі ніхто, на щастя, не шумів, не брязкав, не лаявся, то ж ми спали спокійно й прокинулися перед самим Ченовим сніданком (ото вже ці люди – і справді, все їдять та їдять!).

Після сніданку Дзю знову втік гуляти з Косом, Саєм і Заррахідом. Хотілося з’ясувати, куди це вони гуляють і чим там займаються. Ні-ні, ні в чому ми їх, ясна річ не підозрювали – але цікаво ж, зрештою!

Однак цікавість ця швидко забулася – бо ми з Ченом усвідомили нарешті причину незрозумілої по Кобланової ведінки.

Повитуха Коблан постився. І дотримувався всіх звичаєвих ритуальних обмежень. Він готувався до народження нового Звитяжця.

У родині метальних ножів Бао-Гунь мусив народитися десятий, відсутній клинок – замість загиблого в битві біля пісків Кулхан.

…У відкритій похідній кузні, яку встиг спорудити за ці дні Коблан, зібралися мало не всі, кому було дозволено залишитися біля священної водойми, а також троє старих маалеїв зі своїми Дикими Лезами, яким із такої нагоди дозволили бути присутніми.

Рвучкий холодний вітер роздмухував вогонь у горні, помітно полегшуючи роботу молодому ориджитові, що стояв біля переносного міха, який Коблан, виявляється, всю дорогу возив із собою.

І не лише міх.

Літній шулмус із негнучкою ногою – місцевий Повитуха, який пішов до Залізнолапого в учні, – стояв біля ковадла, готовий схопити кліщами зародок майбутнього Звитяжця. Ритуальні свічки Народження на такому вітрі неминуче згасли б – це обіцяло нещастя – і замість них горіли чотири смолоскипи.

Викупаний Коблан у фартуху майстра-устада з Небесним Молотом на кишені й Ґердан Шпичастий Мовчун, начищений і серйозний, підійшли до ковадла. Ґердан торкнувся його й опустився на землю поруч; Коблан запалив пахощі, проказав молитву й узявся за молот.

Неподалік стояла надзвичайно врочиста Ніру, спираючись на посох, а на її грудях завмерли, виставивши руків’я, семеро ножів Бао-Гунь. Два старші ножі лежали біля горна на білій повстині – її з такої нагоди винесли з намету – щоб, згідно з традицією, передати новонародженому Звитяжцеві часточку своєї душі.

Тут були присутні всі наші: і мудрий Чань-бо, Посох Зосередження, і незвично мовчазні Ґвеніль та Махайра, і дуже серйозний Но-дачі, й Кунда Вонґ та Маскін, Пояс Пустелі, які останнім часом завжди