Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

Пан Розерхайт, один із тільки що завербованих прихильників ворожої до Ковпервуда преси, опинився в цю діткливу мить на висоті становища.

— Даруйте, — пробурмотів він, — я не розчув вашого імені.

— Джерард. Дже-ра-рд. Генрі А. Джерард, — такою була відповідь.

— Дякую вам. Я обміркую вашу пропозицію, — відповідав гіпотетичний депутат Малліген.

Як не дивно, але в цю саму хвилину в ротонду увійшов справжній пан Малліген, голосно вітаючись зі своїми колегами. Пан Джерард, котрий потрапив у халепу, і змовник сенатор Ладріго вирішили моментально зникнути. Само собою зрозуміло, що пан Розерхайт негайно поспішив до тих, хто стояв на сторожі закону та справедливості. Цей маленький, але дуже пікантний інцидент набув широкого розголосу, і саузеківський законопроект знову потрапив під вогонь газетних викриттів.

Усі чиказькі часописи забили тривогу. «Темні ковпервудівські сили знову взялися за старе!» — репетували вони й у не менш пихатих виразах застерігали членів сенату та палати представників від необачних дій. Губернатору Арчеру ставилася в приклад беззаперечна чеснота колишнього губернатора Свонсона. «Уся ця затія, — писав у своїй передовій «Інкваєрер», — пахне хабарами, шахрайством, низькими інтригами. Населенню Чикаґо — більше того, всьому штату Іллінойс — занадто добре відомо, хто саме наживеться на цьому новому законі. Ми не хочемо, щоб якась компанія диктувала нам свою волю та створювала комісію щодо концесії. Невже допустимо, щоб Френк Алджернон Ковпервуд — цей спрут у подобі людини — обплів своїми мацаками нові законодавчі збори, так, як він зробив це з попередніми?»

Подібні статті друкувалися в усіх газетах, і це врешті-решт розлютило Френка й якось змусило його вдатися до доволі енергійних виразів.

— Та ну їх усіх під три чорти! — сказав він якось Едісону, снідаючи з ним. — Я маю право подовжити свої концесії на п’ятдесят років і доб’юся цього. Ви погляньте, які концесії даються в Нью-Йорку та Філадельфії! Трясця, підприємці східних штатів просто сміються нам у вічі! Вони не можуть утямити, що тут у нас діється. Це все — підступи зграї Шрайхарта-Генда. Я знаю, хто це робить, хто смикає за мотузочки цих маріонеток. Преса починає гавкати, як тільки їй накажуть: «Ату!» Варто Арнілу ворухнути пальцем, і Гіссоп стає на задні лапки. Хлопчисько Мак-Дональд — на побігеньках у Генда. Вони вже так знахабніли, що готові тепер на все, лише б звалити ненависного їм Ковпервуда. Але їм це не вдасться! Я свого доб’юся. Законодавчі збори приймуть законопроект, що дозволяє подовження концесій до п’ятдесяти років, а губернатор його підпише. Вже я про це подбаю. У мене щонайменше вісімнадцять тисяч вкладників, всі вони хочуть мати якийсь зиск від своїх грошей і будуть його мати. А крім цього, хіба інші не отримують прибутків? Можна подумати, що інші компанії не наживають від десяти до дванадцяти відсотків. А мені чомусь не можна? Чим це зашкодить Чикаґо? Хіба я не тримаю на роботі двадцять тисяч робітників і службовців і не плачу їм пристойну заробітну платню? Вся ця балаканина про права населення, про якийсь борг перед народом яйця виїденого не варта. А чи багато, дозвольте вас спитати, думає пан Генд про свій обов’язок перед народом, коли набиває свої кишені? Або пан Шрайхарт? Або пан Арніл? До біса газети! Я плюю на них! Я знаю свої права. Чесні законодавці задовольнять моє прохання про подовження терміну концесії і не віддадуть мене на харч акулам із чиказького муніципалітету!

Тим часом часописи стали не менш значною силою, ніж самі панове політики. Під високим куполом Капітолію в Спрінґфілді, в залах засідань, кулуарах сенату та палати представників, у розкішних готелях і сільських пивничках — всюди, де можна було підчепити хоч якусь чутку — були їхні представники. Вони роззиралися, винюхували, ловили кожну плітку та наживали на цьому зіткненні двох сил слави та грошей. Саме вони підбурили декотрих депутатів із числа «добропорядних» скликати масові мітинги в своїх виборчих округах. Вони закликали всіх заможних людей організуватися. Нарешті сто найвідоміших чиказьких громадян створили комітет під головуванням Генда та Шрайхарта. І незабаром у залах і кулуарах Капітолію в Спрінґфілді і в вестибюлях великих готелів мало не щодня почали з’являтися войовничо роз’ятрені делегації священиків, доброчинних депутатів і представників новоствореного комітету, котрі свідчили проти, погрожували, виголошували промови та відходили лише для того, щоб поступитися місцем новій делегації.

— Ну, що ви скажете про ці дійства, сенаторе? — спитав член палати Ґрінаф у сенатора Джорджа Крисчена, спостерігаючи, як група чиказьких священиків у супроводі мера міста і кількох найповажніших громадян простували через ротонду, прямуючи до зали засідань залізничного комітету, де при зачинених дверях відбувалося обговорення сумнозвісного законопроекту. — Чи не здається вам, що вони свідчать про велич нашого громадянського духу та твердиню моральних підвалин?

Ґрінаф сплів пальці на животі і з солодко-святенницьким виглядом звів очі до неба.

— Аякже, любий пасторе, — без тіні посмішки відказував безбожник Крисчен, маленький жилавий чоловічок, зі швидкими, як у тхора, очима та жовтуватим восковим обличчям, прикрашеним ріденькими вусиками та цапиною борідкою. — Але не забувайте, що Господь Бог закликав і нас виконати свій обов’язок.

— Істинно так, — відгукнувся Ґрінаф, — ми маємо творити добро не покладаючи рук. Нива рясна, а женців мало.

— Тихіше, тихіше, любий пасторе. Не пересоліть. Так ви, мабуть, змусите і мене розплакатися, — вторив Крисчен, і гідна пара розійшлася в різні боки, обмінявшись співчутливими посмішками.

Однак спроби всіх цих миротворців вгамувати пресу ні до чого не призвели. Кляті газети! Їхні репортери були і тут, і там, усюди: вони ловили на льоту уривки розмов, чутки, викривали якісь гіпотетичні змови. Ніколи ще громадяни міста Чикаґо не отримували настільки наочних уроків із мистецтва політичної інтриги, ніколи перед ними не розкривалися з такою відвертістю всі тонкощі цього мистецтва, всі його таємниці. Голова сенату та спікер палати представників були відзначені особливою увагою часописів — кожен із них отримав відповідне застереження, щоб вони не забували про свій обов’язок. Уже входило в звичку присвячувати цілу газетну шпальту роботі законодавчих зборів.

Ковпервуд тепер уже