Читати книгу - "Американська трагедія"

Якби тільки його коліна не тремтіли так! І ще цей холодний піт, що вкриває руки, обличчя, все тіло!..

Потім вони попливли далі, до західного берега озера, до того острова, і Клайд, тривожно і стомлено озираючись на всі сторони, переконувався, що навкруг них немає ні душі — ніде ні душі,— ні на березі, ні на воді. Нікого! Тут так тихо, так безлюдно, хвала богові. Тут або де-небудь поблизу він може зробити це, якщо тільки в нього вистачить мужності… але мужності не було — поки що… Роберта знову опустила руки у воду і спитала, чи не можна пошукати де-небудь водяних лілій чи польових квітів на березі. Водяні лілії! Польові квіти! А він тим часом переконується, що ніде невидно ані доріг, ні стежок, ні хатини, ні намету — ні ознаки житла серед цих високих ялин, віття яких густо переплелося, жодного човна на широкому просторі прекрасного озера в цей прекрасний день. Та що коли який-небудь поодинокий мисливець, провідник чи рибалка приховується в лісах або на березі? Хіба цього не може бути? Що коли тут зараз хто-небудь є і стежить за ними?

Доля!

Загибель!

Смерть!

Але ніде — ні звуку, ні димку. Тільки… тільки самі високі гостроверхі темнозелені ялини, похмурі і мовчазні: де-не-де серед них— попелястосіре під пекучим полудневим сонцем мертве дерево, його висохлі, виснажені гілки простягнуті, мов загрожуючі руки.

Смерть!

Пронизливий металічний крик сойки в хащі лісу, дивне, потойбічне «тук-тук-тук» самітного дятла; зрідка шугне червоною блискавкою кардинал або промайне чорно-жовте пір'я дрозда.

О, як ясно світить сонце

У Кентуккі в нас удома!

Це весело заспівала Роберта, опустивши руку в темносиню воду.

А трохи згодом вона завела іншої популярної пісеньки: «Якщо хочеш, я прийду в неділю».

Минула ще ціла година — катання, похмурі розмірковування, співи, розшуки мальовничих куточків і тихих заток з ліліями, і Роберта вже сказала, що треба стежити за часом і не затримуватися тут надто довго… і от, нарешті, бухта з південної сторони острова — красива, але сумна, в тісному колі берегів, обведена траурною смугою ялин, схожа на маленьке озерце; вузька протока сполучає бухту з великим озером, але й сама по собі вона досить значна: розміром близько двадцяти акрів і майже зовсім кругла. З усіх боків, якщо не брати вузької протоки, що відділяє з півночі острів від суходолу, це озерце суцільною стіною оточують дерева. І тут і там біля берегів комиші і латаття. І щось підказувало, що це озерце, ця тиха заводь спеціально призначена для тих, хто стомився від життя і турбот, хто прагне втекти від життєвої боротьби і чвар: тут, мудрий і сумний, він знайде своє пристановище.

І коли човен зайшов у цю бухту, тихі темні води цілком заволоділи Клайдом: ще ніколи і ні від чого не змінювався так раптово його настрій. Клайда неначебто привабило, затягло сюди, він обігнув тихі береги бухти — і його немовби стало зносити кудись… кудись у безкраїй простір, де не було нічого… ні підступних задумів, ні планів… ні практичних питань, що вимагають розв’язання… нічого. Зрадлива краса цієї бухти! Вона нібито дражнила його… невідома темна заводь, оточена з усіх боків чудесними пухнастими ялинами. І сама вона була, як величезна чорна перлина; чиясь могутня рука, може, в хвилину гніву або примхи, чи просто граючи, шпурнула її сюди, в темнозелену оксамитову долину… І коли Клайд пильно дивився у воду, глибінь її здавалася бездонною.

І все ж про що вона йому так владно говорила? Про смерть! Про смерть! Про смерть! Виразніше, ніж усе, що він колись бачив. Про смерть! До того ж про смерть спокійну, тиху, добровільну, якій за своїм вибором або під чиїмсь гіпнозом, чи від невимовної утоми віддаєшся з радістю і вдячно… Так мирно… так спокійно… так безтурботно… Навіть Роберта скрикнула від здивування. А він уперше відчув, що чиїсь дужі, але дружні руки лягли на його плечі. Яка втіха, яке тепло, яка сила йде від них! Вони заспокоюють його, підтримують— і вони любі йому. Тільки б вони не кинули його! Тільки б залишалися з ним завжди — ці дружні руки. Хіба коли-небудь у своєму житті він відчував таке заспокоєння і навіть ніжність? Ніде і ніколи… а тепер він спокійний і немовбито стає поза реальністю.

Правда, тут Роберта, але вона тепер — тільки зблякла тінь, туманний образ, скоріше витвір його уяви, ніж живе єство. Нехай вона мала якісь барви і обриси, що доводять її реальність, та все ж була безплотною, навіть примарною… і враз він знову відчув себе на диво самотнім: дужі руки друга зникли. Клайд знову був самітний, так жахливо самітний і загублений у цьому похмурому, прекрасному царстві, немов його сюди заманули і кинули. І раптом він затремтів усім тілом: чарівність цієї дивної краси пройняла його крижаним холодом.

Для чого він з’явився сюди?

Що він повинен зробити?

Убити Роберту? Ні, ні!

І він знову схилив голову, невідривно дивлячись у принадні і підступні глибини цієї синьої, з сріблястим полиском, заводі, яка, здавалося, змінювала під його поглядом свою форму, перетворюючись у величезну кришталеву кулю. Але що ворушиться там, у цьому кришталі? Якась постать… ось вона наближається, стає виразнішою… і він впізнає Роберту: вона тріпоче, змахує тонкими білими руками над водою, простягає їх до нього. Боже, як страшно! Яке в неї обличчя! Як же він міг замислити таке? Смерть! Убивство!

І враз, усвідомивши, що мужність (на яку він весь час так розраховував) залишає його, Клайд одразу ж, зібравши всю волю, поринув у глибини свого «я», марно намагаючись знову повернути собі мужність.

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

(Знову цей дивний, зловісний крик невідомого птаха… такий холодний, такий різкий! Знову він лунає, немов для того, щоб повернути Клайда з примарного світу, де витає його душа, до тієї реальної чи уявної, але невимовно тяжкої справи, яка вимагає негайного практичного розв'язання…)

Він мусить зробити це! Мусить!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Що було в цьому крику: попередження?., протест?., вирок?.. Криком цього самого птаха позначено було зародження його злощасного задуму. Он він там, на тому мертвому дереві, клятий птах… А тепер він летить до іншого дерева — теж мертвого, засохлого —