Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кiнчив.

— Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.

— Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?

— Хiба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах…

— Могло буть, — зiтхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.

— Чого це!

— Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.

— Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати…

— А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!

Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд… Коли нiщо не перешкодить.

— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.

— Звичайно, нi.

— I їй не говорив? — Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.

— Та ти що?! — вiн почервонiв.

I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.

— Слухай, — i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:

— Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш…

Роздiл XXVII

Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих — вона? Не може бути! "Вiн хоче вкрасти її!" Ми поспiшаємо на допомогу… Асса!

Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму — це бажання видужати, мета бути здоровим.

Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.

Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.

Медичка якось сказала:

— Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.

Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.

Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав:

— Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба… морозива.

Дiд кахикнув i вiдповiв:

— Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.

Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!

На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:

— Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.

Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня — що життя прекрасне!..

I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю