Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Кошмар для рідних,— погодився Страйк; саме вийшли на залиту сонцем Чаринг-Кросс-роуд. Тут він зупинився і кинув погляд на вулицю.— До «Старбаксу» не хочу.

Тож пішли до «Італійського бару» на Фрит-стріт, за п’ять хвилин пішки від офісу, навпроти джаз-клубу Ронні Скотта. Людей за металевими столиками на вулиці не було взагалі. Попри сонячні обіцянки, березневе повітря було ще зимним. Усередині всі високі барні стільці були зайняті. Ранкові клієнти заливалися кавою перед робочим днем, читали новини з телефонів чи роздивлялися продукцію на дзеркальних полицях.

— Не замерзнеш, якщо сядемо на вулиці? — спитав Страйк, поглядаючи то на сукню Робін, то на переповнений бар усередині. Вона вже сильно жалкувала, що не одягнула джинси.

— Та не замерзну,— запевнила Робін.— Буду тільки капучино, я снідала.

Поки Страйк купував їжу й напої, Робін сіла на холодний металевий стілець, щільніше запнулася в куртку й була розкрила сумку, збираючись дістати шкіряний нотатник Талбота, але за мить передумала й не стала цього робити. Не хотілося б, щоб Страйк вирішив, що вона серйозно вивчає астрологічні фантазії Талбота... хоч Робін таки просиділа над нотатником чимало годин.

— Капучино,— сказав Страйк, повернувшись, і поставив перед нею чашку. Собі він узяв подвійне еспресо й сандвіч з моцарелою і салямі. Сівши поряд, він спитав:

— Як так вийшло, що досудове врегулювання скасували?

Потішена тим, що він не забув, Робін відповіла:

— Метью сказав, що виникли якісь нагальні справи.

— Ти йому повірила?

— Ні. Думаю, це чергові ігри у владу. Мені не сильно хочеться на це врегулювання, але бодай уже відбулося б. Отже,— провадила вона, не бажаючи говорити про Метью,— маєш новини по Бамборо?

— Небагацько,— відповів Страйк, який після повернення з Корнволлу займався іншими справами агенції.— Але прийшов аналіз крові, яку я знайшов у книзі з квартири Аторнів.

— І?

— Перша позитивна.

— А ти дзвонив Рою, питав...

— Так. У Марго була друга позитивна група.

— О,— тільки й сказала Робін.

— Мої надії не справдилися,— знизав плечами Страйк.— Схоже, що просто хтось порізався сторінкою, та й усе. Зате я знайшов Гнійного Риччі. Він в Ізлінгтоні, у приватному притулку Святого Петра. Довелося добряче поприкидатися по телефону, щоб отримати інформацію.

— Чудово. Хочеш, щоб я...

— Ні. Я ж казав. Шпеник дуже серйозно застерігає, що не можна засмучувати старого, бо сини нас приб’ють.

— І ти гадаєш, що з нас двох саме я засмучую людей, так?

Страйк злегка усміхнувся, жуючи сандвіч.

— Не слід привертати увагу Луки Риччі, якщо тільки не буде так треба, що край. Шпеник казав, що Гнійний той-во, але я сподівався, що йдеться про слабеньке потьмарення. Може, нам воно навіть зіграло б на руку. Та, на жаль, з того, що я витягнув з медсестри, виходить, що він уже навіть не говорить.

— Узагалі не говорить?

— Схоже на те. Вона про це згадала між іншим. Я спробував дізнатися причину — депресія, інсульт чи деменція... тоді сенсу в нього щось питати взагалі немає... але медсестра не сказала. Я подивився, що там за притулок. Сподівався, що якийсь великий спеціалізований заклад, але то радше пансіон. Там усього вісімнадцять пацієнтів. Гадаю, наші шанси пробратися туди непомітно чи прикинутися дальніми родичами нульові.

Робін ніби й не цікавилася Риччі більше, ніж іншими підозрюваними, але тепер, коли виявилося, що він недосяжний, ірраціонально вирішила, що втрачено ключовий елемент розслідування.

— Я не кажу, що взагалі не спробую,— додав Страйк.— Але наразі потенційна користь не вартує того, щоб розсердити зграю професійних бандитів. З іншого боку, якщо до серпня більше нічого не буде, я, може, спробую витягнути щось із Риччі.

З тону Страйка Робін зрозуміла, що він теж усвідомлює: вже минула половина року, який їм дали на пошуки Марго Бамборо.

— Також,— провадив Страйк,— я вийшов на біографа Марго К. Б. Оукдена, який корчить із себе велике цабе. Здається, він вирішив, що важить для розслідування значно більше, ніж думаю про нього я.

— Він хоче грошей?

— Я б сказав, він хоче урвати, що зможе,— відповів Страйк.— Йому так само цікаво побесідувати зі мною, як і мені з ним.

— Може,— припустила Робін,— він хоче написати про тебе книжку, як про Марго?

Страйк не усміхнувся.

— Мені здалося, що він хитрий і дурний однаковою мірою. Здається, йому навіть на думку не спало, що я в курсі його сумнівного минулого, хоча я вийшов на нього після двох змін імені. Але я розумію, як він дурив тих стареньких удовиць. По телефону аж так добре буцімто пам’ятав усе про Марго! Жодної тіні вагання: «Так, доктор Ґупта, такий приємний мужчина», «а, Айрін, той ще характер». Дуже переконливо, поки не згадаєш, що йому було чотирнадцять років, коли зникла Марго, а цих людей він бачив максимум кілька разів. Але Оукден нічого не сказав мені про Бреннера, який мене, власне, і цікавить. Сказав, що має подумати, що не впевнений, чи хоче заглиблюватися в цю тему. Я йому дзвонив двічі, і щоразу він намагався вивернути розмову на мене, я повертав її в русло Бреннера, і на цьому він закінчував дзвінок, вигадуючи якісь невідкладні справи. Обидва рази обіцяв мені передзвонити, але не дзвонив.

— Не думаєш, що він записує дзвінки? — спитала Робін.— Хоче на тебе щось зібрати, а тоді продати в газету.

— Думав про таке,— визнав Страйк, насипаючи цукор у каву.

— Може, наступного разу з ним поговорю я?

— Мабуть, і справді непогана ідея,— погодився Страйк.— Власне,— додав він, відпивши кави,— це й усе, що я зробив у справі Бамборо після повернення. Але я планую поспілкуватися з медсестрою