Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

— Заплющ очі, — несподівано рішуче промовила Вікторія, ніжно поклавши долоні на мої плечі. Її голос був спокійний, але в ньому вловлювалась нотка інтриги.

Я здивовано підняв брову, вдивляючись у її сяючі очі.

— Що? — перепитав я, не розуміючи, до чого все йде.

Вікторія тихо засміялася, ніби передчуваючи мою реакцію.

— Заплющ очі, будь ласка, — повторила вона наполегливіше, але водночас лагідно. Я зітхнув, усміхнувшись краєм губ.

— Якщо ти організувала чергове побачення для мене, то прошу, не кидай мене знову, — пожартував я, підморгнувши. І вже за мить отримав легенький, але відчутний удар по плечу. — Я пожартував! — розсміявся я, піднімаючи руки вгору в знак капітуляції.

— Ти невиправний, Бореллі, — тихо промовила вона, а її усмішка тільки розквітла.

Неохоче, але все ж заплющив очі, відчуваючи, як її руки м’яко ковзають вниз по моїх плечах, ніжно торкаючись моїх рук. Ми стояли посеред старої брукованої вулички в маленькому французькому містечку, де повітря було наповнене ароматом свіжоспечених круасанів та багету і легким відлунням джазової музики, що линула з кав’ярні за рогом.

— Тільки не підглядай, — прошепотіла вона, і я відчув, як вона бере мене за руку, ведучи вперед.

Я усміхнувся сам до себе, слухаючи, як під ногами тихо клацає бруківка, а навколо розливається легкий шум міста.

— Ми ж не йдемо до якогось прірви, правда?

— Ще одне слово — і залишу тебе в Парижі самого, — впевнений з усмішкою відповіла вона.

Через кілька кроків ми нарешті зупинилися.

— Добре. Тепер можеш відкрити очі.

Я повільно розплющив очі й на секунду затамував подих. Переді мною відкрився неймовірний краєвид. Ми стояли на оглядовому майданчику, з якого відкривався захопливий вид на вечірній Париж. Ейфелева вежа підсвічувалася теплим золотим світлом, а під ногами розстилався безкрайній океан мерехтливих вогнів міста. Повітря було наповнене легким ароматом квітів і свіжості річки Сени. І я на мить забув, як дихати.

— Як тобі? — тихо запитала Вікторія, злегка стиснувши мою руку.

— Це… це неймовірно, — видихнув я.

— Я знала, що тобі сподобається.

Я обернувся до неї та зловив її ніжний погляд.

— Знаєш, що єдине ще краще за цей вид? — прошепотів я, нахиляючись до неї.

— Що ж це? — вона ледь помітно посміхнулась.

— Те, що ти зараз тут. І нікуди не тікаєш.

Я притягнув її до себе, вдихаючи її аромат, і поцілував так ніжно і глибоко, ніби цей момент міг тривати вічність. Усе довкола зникло. Залишились тільки ми.

— Обіцяй мені, що більше нікуди не зникнеш, — тихо прошепотів я, тримаючи її в обіймах.

— Обіцяю, — так само тихо відповіла вона, впиваючись у мої очі. І широко посміхнувся. — Ну що, коханий? Тепер твоя черга показати мені сюрприз, — хитро промовила Вікторія, відходячи на крок назад.

Я усміхнувся, дістаючи невелику коробочку з кишені.

— А хто казав, що сюрпризи закінчились?

Вікторія здивовано підняла брови. Її погляд миттєво став м’яким, а усмішка розтягнулася по обличчю.

— Камілло, що це? — запитала вона, хоч в її голосі вже звучало передчуття.

Я мовчки підійшов ближче і повільно відкрив коробочку, показуючи тонкий золотий браслет із витонченою підвіскою у формі метелика.

— Це не каблучка, якщо ти про це подумала, — жартівливо промовив я, вдивляючись у її здивовані очі. — Ти вже моя дружина, сонечко.

Я взяв її тонке зап’ястя і ніжно застібнув браслет, поцілувавши її руку на останок.

— Камілло… — її голос був тихий і трепетний. — Це… прекрасно.

— Це не просто прикраса, Ві, — я обережно обійняв її обличчя в долоні, посміхаючись. — Це обіцянка. Обіцянка, що я більше ніколи не дам тобі відчувати себе самотньою.

Вікторія стиснула мої руки, опустивши очі на браслет, що тепер ніжно поблискував на її руці.

— Ти вже дав мені найцінніше, Камілло, — вона підняла на мене погляд. — Себе.

І я не втримався. Наші губи знову злилися в поцілунку, глибокому, ніжному, справжньому. Усе довкола зникло — залишились тільки ми, Париж і нескінченне небо над нами. Проте раптом, десь позаду почувся тихий звук акордеона, і я посміхнувся крізь поцілунок.

— Це що, ти найняла музикантів, щоб підкреслити момент? — я легенько торкнувся її носа.

— Якби ж то, — засміялась Вікторія. — Хоча… Париж сам грає нам сьогодні.

— Ідеально, — я відступив на крок, дивлячись, як вона закутується в мій піджак, притуляючись спиною до моїх грудей.

Ми ще довго стояли, споглядаючи, як вогні Ейфелевої вежі мерехтять, немов відгук наших сердець. Однак, здається я дивився тільки на дівчину.

— До речі, — почав я, відчуваючи як Вікторія вже зацікавилась. — Думаю, нам слід продовжити наш медовий місяць. Як думаєш?