Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

І коли я думала, що ось-ось втрачу свідомість, відчула його. Легкий потиск пальців Ардена на своїй долоні – ледь відчутний. Але він був. Точно був! 

– Ардене, – з останніх сил видихнула я. – Прокидайся. 

І цього разу слова спрацювали – наче у відповідь на них повіки чоловіка затремтіли, на щоки впали довгі тіні від вій. Він повільно, через силу відкрив очі й втупився синім, таким яскравим поглядом у мене. 

Які ж вони були гарні! 

Я до того навіть й не розуміла, що прокляття затуманило навіть їх; а тепер вони нагадували мені світлу, спокійну гладь літнього озера. 

– Маріє, – прохрипів він. – Ти тут…

Вогонь згас. Аодхан опустився на передні лапи, виснажений і знову маленький. Я ж ще мить дивилася на Ардена, а тоді притиснулася до нього так, наче не було жодного болю. Кістки й в нього, і в мене затріщали.

– Ти прийшла, – знову повторив Арден, торкаючись мого лиця з молитовним обожнюванням. – І врятувала мене. 

Він посміхнувся – і попри те, що весь він був у сажі, попелі, виснажений – я не бачила у його посмішці втоми. Тільки щастя. Тільки кохання. 

– Звісно ж, прийшла, – я притиснулася лобом до згину його шиї, вслухаючись в кожен вдих і видих. – А ти… Не смій робити так більше. Не смій помирати! 

– Не буду, – посмішка Ардена стала навіть ширшою. – Слово леді Елмор для мене – закон. 

Він обережно схилився до мене, торкаючись моїх губ легко, майже невагомо – питаючи дозволу. Я обвила його руками за шию та поцілувала сама – сильно, з усім страхом, що ще не до кінця вивітрився з тіла, з усім горем, що ледь не пережила, з усім коханням, що зараз ледь не відривало мене від землі, як гелієву кульку. 

– Кохаю тебе, – прошепотів Арден мені на вухо. – Моя леді Елмор. 

– А тобі подобається це повторювати, – зауважила я. Провела пальцями по його чистій, недоторканній шкірі на шиї, зап’ястках, ліктях. 

– Відтепер і назавжди, – погодився Арден. 

І ми обидва засміялися, не відпускаючи один одного з обіймів. 

Відтепер і назавжди. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Кіріан Лор’єн випав з вогняного кола, а тоді ледве встиг вхопитися за якийсь порослий мохом камінь, аби не почати падати знову – тепер по гладкому снігові. Руки боліли, лице теж. Шпага випала з його долоні й полетіла кудись униз – чи то він втратив її під час перенесення?.. 

Як ця зайда взагалі зуміла відкрити портал? Цього не мало статися! Цього не було у його плані! 

Напруживши останні сили, Лор’єн підтягнувся і встав. Навколо було темно, хоч око виколи – тільки далекі, ледь помітні вогні блимали десь на горизонті. А зірки над ним сяяли неймовірно яскраво. 

– Агов! – крикнув він, і луна розійшлася далі. 

Агов!.. Гов!.. О-о!..

Кілька іскор магії – і над його головою повисла велика сяйлива куля. Від побаченого Лор’єн ледь не оступився: він стояв на самому вершечку скелі, високої й гострої. Крім снігу й криги на ній не було зовсім нічого. 

Не гаючи часу, чоловік спробував відкрити портал до столиці, та руки не слухалися. А чарів залишалося все менше: всі вони пішли на те, аби приборкати норов Стефані раніше. 

– Демони! 

Він оглянув дорогу вниз – тоненьку стежку, що тяглася між горами та проваллями на десятки миль до найближчого маленького села, де йому, скаліченому чоловікові без монети на собі, не дадуть навіть заночувати. А тоді почав обережно спускатися.

Найближчі дні обіцяли бути довгими. І дуже холодними.