Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Учта для гайвороння 📚 - Українською

Читати книгу - "Учта для гайвороння"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Учта для гайвороння" автора Джордж Мартін. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 279
Перейти на сторінку:
знайшов собі місце на лаві поруч із Ральфом Перебийногою, капітаном «Князя Квелона».

— Велична перемога, великий керманичу, — мовив Перебийнога. — Перемога, гідна княжого титулу. Незле вам отримати в нагороду власний острів.

«Князь Віктаріон. Чом би й ні?» Хоч не Морекамінний Престол, та бодай щось.

Гото Харло сидів за столом навпроти, зісмоктуючи м’ясо з кістки. Раптом він відкинув її убік і нахилився вперед.

— На Сірощиті правитиме Лицар. Родич мій. Чув таке?

— Ні. — Віктаріон зиркнув через палату на пана Харраса Харло, що сидів і пив вино з золотого кухля. То був високий, довговидий, суворий чоловік. — З якого дива Еурон дарує йому острів?

Гото простяг порожній кухоль, і бліда жінка у сукні синього оксамиту з визолоченим мереживом наповнила його знову.

— Лицар сам-один захопив Хмурокамінь. Прийшов, устромив прапор перед замком і закликав Хмурів до двобою. Вийшов один, потім другий, потім іще. А він усіх убив… ну не всіх, двійко здалися. По сьомій поразці їхніх поборників септон князя Хмура вирішив, що боги сказали своє слово, і здав замок. — Гото засміявся. — Тепер Лицар буде князем на Сірощиті. Хай щастить! Зате я тепер — спадкоємець Читайла.

Він буцнув кухлем вина собі в груди.

— Гото Горбань, князь Харло! Непогано, га?

— Семеро, кажеш.

Віктаріонові стало цікаво, чи встояв би Присмерк проти його сокири. Він ніколи не бився з воїном, озброєним валірійським булатом, хоча духопелив Харраса Харло чимало разів, коли вони були зовсім юні. Замолоду Харло приятелював зі старшим Балоновим сином Родріком — тим, що загинув попід мурами Морестражу.

Бенкет був розкішний: найкращі вина, засмажений бик, що спливав кривавим соком, печені качки, цебра свіжих крабів… Великому керманичеві вкинулося в око, що дівки-челядниці при столі чомусь мали на собі тонку вовну й коштовні оксамити. Спочатку він подумав, що то служниць навіщось вдягли у вбрання пані Клепач та її почту, але потім Гото сказав, що то й були сама пані Клепач та весь її почет. Вороняче Око завважив за дотепний жарт примусити їх подавати і наливати. «Служниць» було вісім: сама вельможна пані, ще нівроку на вроду, хоча трохи розповніла, і семеро молодших жінок та дівчат віком від двадцяти п’яти до десяти років — доньок та невісток.

Сам князь Клепач сидів на звичному місці — у кріслі на помості, вдягнений у панські шати з гербом. Руки та ноги йому прив’язали до крісла, до рота запхали велетенську білу редьку, щоб не казав ані слова… зате все бачив і чув. Вороняче Око обійняв почесне місце одесну його вельможності; на колінах у нього сиділа гарненька повнощока дівчина років сімнадцяти чи вісімнадцяти, розпатлана і босонога, закинувши йому руки на шию.

— Це ще хто? — запитав Віктаріон у найближчих до себе.

— Байстрючка його вельможності! — зареготав Гото. — Перш ніж Еурон узяв замок, її змушували служити родичкам при столі, а їсти з челяддю.

Еурон приклався синіми вустами їй до шиї; дівча захихотіло і щось зашепотіло йому на вухо. Він посміхнувся, знову поцілував її в шию. Білу шкіру дівчини вкривали на шиї та плечах червоні сліди від його рота, схожі на трояндове намисто. Ще один шепіток на вухо… і цього разу Вороняче Око зареготав уголос, а потім брязнув кухлем об стіл, вимагаючи тиші.

— Добрі пані та панянки! — закликав він до своїх шляхетних служниць. — Моя Фалька непокоїться за ваші гарненькі платтячка. Не хоче, бачте, щоб їх заплямувало вино чи сало, замацали брудні пальці. Бо ж я їй пообіцяв, що після бенкету вона обере собі з ваших одежин усе, що забажає. Тому гайда — хутенько роздягайтеся.

Великою палатою пробігла хвиля реготу. Обличчя князя Клепача побуряковіло — Віктаріонові здалося, що зараз йому голова лусне. Жінки змушено підкорилися; наймолодша заплакала була, та мати втішила її й допомогла розв’язати шворки на спині. За кілька хвилин вони продовжили служити при столах, розносячи глеки вина і наповнюючи кухлі — але тепер голі-голісінькі, як мати народила.

«Ганьбить Клепача, як колись ганьбив мене» — подумав капітан і згадав, як схлипувала його дружина, отримуючи від нього тяжкі удари. Він знав, що на Щитових островах люди часто-густо одружувалися з найближчим колом, як і залізняки. Одна з голих дівчат-служниць могла бути дружиною пана Талберта Серрі. Одна річ — убити ворога, інша — принизити його. Віктаріон стиснув кулака. З рани крізь лляне полотно зацебеніла кривава юшка.

Тим часом на помості Еурон відштовхнув свою хвойду і видерся на стіл. Капітани почали гатити кухлями та тупотіти ногами.

— Еурон! — волали вони. — Еурон! Еурон! ЕУРОН!

Віктаріонові здалося, що він знову на король-вічі.

— Я присягнувся подарувати вам Вестерос, — мовив Вороняче Око, дочекавшись тиші, — і ось передобідок. Головну страву, щоправда, ще не спечено… але й цього вечора ми побенкетуємо нівроку!

Смолоскипи уздовж стін яскраво палали; в колі гарячого світла жевріли холодним світлом сині вуста і блакитні очі.

— Що кракен ухопив, те вже не пускає. Колись ці острови були наші. Тепер вони знову повернулися до нас… але потрібні сильні руки, щоб їх утримати. А тому підведіться, пане Харрасе Харло, князю на Сірощиті.

Тримаючи руку на маківці Присмерку з місячним каменем, з місця підвівся Лицар.

— Підведіться, Андріку Несміянцю, князю на Південь-Щиті.

Андрік відштовхнув своїх жінок і зіп’явся на ноги, наче скеля, що зненацька постала з моря.

— Підведіться, Мароне Вольмарку, князю на Зеленощиті.

Вольмарк — безбородий юнак шістнадцяти років — підвівся, вагаючись. На вигляд він міг князювати хіба що над зайцями.

— І наостанок… підведіться, Нуте Голію, князю на Дубощиті.

У Нута в очах з’явилася осторога — мабуть, злякався, чи не став метою якогось жорстокого жарту.

— Князю? — кавкнув він.

Віктаріон чекав, що Вороняче Око роздасть княжі титули власним посіпакам — Кам’яному Кулакові, Рудому Весляреві, Ліворукому Лукасові Кидю. «Король мусить бути щедрим, роздавати дарунки з обох рук» — намагався він себе переконати, але інший голос шепотів йому: «Еуронові дарунки отруєно». Віктаріон трохи покрутив думку в голові й раптом усе зрозумів. «Лицар був наказним спадкоємцем Читайла. Андрік Несміянець — міцною правицею Дунстана Трима. Вольмарк іще шмаркач, але від матері має в жилах кров Чорного Гарена. А Голій…»

Віктаріон ухопив Голія за передпліччя і засичав:

— Відмовся!

Нут скоса зиркнув на нього, як на божевільного.

— Відмовитися? Від власного панства-господарства? І хто зробить мене князем навзамін? Ви?

Нут

1 ... 172 173 174 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Учта для гайвороння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Учта для гайвороння"