Читати книгу - "Твори. Том 1"

ключ у замку — все здавалося, що її переслідують невідступними домаганнями. Потім, тремтячи, стала серед напівтемної порожньої кімнати. На столі горіла свічка, і мерехтливі тіні від меблів та завіс падали на стіни. Христіана сіла в крісло. Думки вирували у неї в голові, плуталися, розбігались, і вона не могла схопити їх, затримати, зв’язати в одне. Пригнічена, нещасна, сама в цій порожній кімнаті, вона почувала себе так, ніби заблудилася в житті, мов у лісі, і їй чомусь хотілося плакати.

Куди вона йде, що їй робити?

їй було трудно дихати, вона підвелася, розчинила вікно і схилилась на підвіконня. Повіяло прохолодою. Самотній і сумний місяць, піднявшись на синюваті нічні висоти, далекий і суворий, сяяв серед безкрайого порожнього неба, лиючи холодне світло на дерева й гори.

Навколо все спало. В глибокій тиші часом долинали здалеку тихі звуки скрипки — Сен-Ландрі щовечора грав до пізньої ночі і скрипка його співала й плакала. Христіана неуважно слухала. Тонкі скорботні зойки тремтливих струн то зовсім затихали, то бриніли знову.

І цей місяць, загублений у пустинному небі, і ніжні звуки, що завмирали серед нічної тиші, вразили її серце почуттям такої самотності, що Христіана заридала. Вона вся тремтіла і здригалась, її пойняла глибока туга, кидало то в жар, то в холод, мов у тяжкій недузі і раптом їй стало ясно, що й вона зовсім самотня в житті.

Досі Христіана не усвідомлювала цього, а тепер у душевній скорботі відчула це так гостро, що здалося, ніби вона божеволіє.

Але ж у неї є батько, брат, чоловік! Вона ж все-таки любила їх, і вони любили Гі! А тепер якось віддалялась од них, вони ставали чужими, наче вона ледь знала їх! Спокійна батькова любов, щира братова приязнь, холодна чоловікова ніжність більш нічого не важили для неї, нічогісінько. її чоловік! Невже отой рожевий балакун, що кожного ранку байдуже запитує її: «Як ви себе почуваєте люба?» — її чоловік? І вона тілом і душею належить тому чоловікові в силу шлюбного контракту? Хіба це можливо?

О, якою самотньою і загубленою вона себе почувала! Христіана заплющила очі, щоб заглянути в свою душу, в глибочінь своїх думок.

І перед її очима один за одним поставали близькі їй люди: батько — безтурботний і спокійний, щасливий, коли не порушували його спокою; брат — глузливий скептик; рухливий, набитий цифрами чоловік, який хвалився їй: «Добре діло я оце зробив», замість того, щоб сказати: «Я люблю тебе!».

Не він — інший щойно прошепотів їй ці слова, які ще й досі бриніли в її вухах, серці! Того, іншого, з палким пильним поглядом, вона теж бачила зараз перед собою; і коли б він у цю мить опинився біля неї, вона кинулася б йому в обійми!

VII

Христіана лягла дуже пізно, але тільки-но крізь відчине­не  навстіж  вікно  в  кімнату  линув  ясно-червоний  потік  сонячного  світла,  вона  прокинулась. Глянула  на  годинника — була  п’ята  година,— і  лежала  собі горілиць, ніжачись у теплій постелі. На душі було так  легко  і  радісно,  що  здавалося,  ніби  вночі  до  неї  прийшло  щастя, велике, безмежне щастя.  Яке саме? Вона старалась  ,  усвідомити  його,  збагнути,  яке  ж  то  нове  і  радісне,  що  сповнило  її  такого  щастя.  Туга,  що  гнітила  її  ввечері,  зникла,  розтопившись  у  сні.

Отже, Поль Бретіньї любить її!  Вона бачила його зовсім не  таким,  як  першого  дня!  Хоч  як  напружувала  нам’ять, а не могла згадати, яким він був тоді, навіть не пізнавала в ньому того, з ким брат познайомив її. Нинішній Поль не мав нічого спільного з тим колишнім, нічого — ні в обличчі, ні в манерах, бо той, перший образ поступово, день у день повільно змінювався — так змінюється в нашій уяві людина, в міру того, як пізнаєш її: спочатку ледь помічаєш її, потім вона стає нашою знайомою, близькою, коханою. Непомітно, година за годиною, ми вбираємо в себе її образ — риси обличчя, рухи, манери, всю її фізичну й духовну особистість. Вона входить в нас — в очі й у серце — своїм голосом, усіма своїми рухами, словами і думками. Ми розуміємо її, вгадуємо всі відтінки її усмішки, слова; і, зрештою, здається, що вона цілком належить нам, так ми любимо ще несвідомо все те, що в ній є, що йде від неї.

І тоді вже не згадати, якою була ця людина при першій зустрічі, коли ми дивились на неї байдужими очима.

Отже, Поль Бретіньї любить її! Від цієї думки Христіана відчувала не страх, не тривогу, а тільки глибоку ніжність, безмежну радість, нову, чарівну радість бути коханою і знати це.

Одне тільки трохи непокоїло її: як він тепер обходитиметься з нею, а як вона з ним? Ця думка бентежила її сумління, і Христіана відігнала її, вважаючи, що, поклавшись на своє почуття, зуміє керувати подіями. Вийшовши в той час, що й завжди, вона побачила Поля — курив сигарету біля дверей готелю. Він шанобливо вклонився:

— Доброго ранку, пані. Як ви себе почуваєте?

Вона відповіла, всміхаючись:

— Чудово, добродію. Прекрасно спала.

І подала йому руку, побоюючись, щоб він не затримав її надто довго. Та Поль тільки легенько потиснув її, і вони почали спокійно розмовляти, так, наче й забули про все.

І за цілий день він нічим не нагадав про його палке вчорашнє освідчення. Кілька наступних днів теж був стриманий і спокійний; Христіана знову відчула довіру до нього. Думала, він догадався, що повівшись сміливіше, образив би її, і сподівалася, твердо повірила, що вони спинилися на тому чарівному щаблі кохання, коли можна любити, дивлячись одне одному в очі, без докорів сумління, нічим не заплямувавши його.

А проте вона старалась не лишатися з ним наодинці.

Якось увечері, в суботу, на тому самому тижні, коли вони їздили на Тазенатське озеро, десь близько десятої години маркіз, Христіана і Поль, лишивши Гоитрана у великому залі казино — він грав там в екарте [21] разом з Обрі-Пастером, Рік’є та лікарем Онора, поверталися до готелю.

Побачивши місяць, що виднів крізь гілля дерев, Бретіньї сказав:

— От якби такоі ночі піти подивитися на Турноельські руїни, гарно було б!

Сама думка про це схвилювала Христіану — місяць і руїни впливали на неї так само, як майже на всі жіночі душі.

Вона стиснула маркізові руку:

— Ой татусю, ти згоден?

Маркіз вагався, йому дуже хотілося спати.

Вона наполягала:

— Подумай, Турноель і вдень чудовий! Ти ж сам казав, що